Читать книгу Події, що змінили Україну - Владислав Карнацевич - Страница 26

Після ухвалення Берестейськой унії Україна виявилася розколеною надвоє. Єпископи на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою і більша частина української шляхти підтримували унію, тоді як парафіяльні священики, козаки і міщани виступали проти. Незабаром після підписання Рогоза позбавив єпископського сану львівського єпископа Гедеона Балабана і перемишльського – Михайла Копистинського. Втім, останні знаходилися під захистом князя Острозького, козаків і братств і де-факто продовжували займати свої кафедри.

У 1607 році, коли помер єпископ Балабан, наступник Рогози Іпатій Потій намагався призначити на його місце уніатського єпископа, проте зустрів запеклий опір Львівського братства, що володіло до того ж (про це ми згадували в статті про створення братства) статусом ставропігії. В результаті на посаду львівського єпископа був призначений Ієремія Тиссаровський. Таким чином, одну з українських єпархій очолював православний священик, тоді як главами останніх семи стали уніати.

Якщо перші роки протистояння між уніатами і православними проходило в цілому мирно, не виходячи за рамки богословських дискусій, то приблизно з XVII століття положення загострилося – почалися переслідування, спроби захоплення монастирів і церков і т. д. У цій ситуації в релігійні розбіжності все частіше почало втручатися козацтво. Одним із перших подібних прикладів відбувся в 1609 році, коли запорожці, очолювані гетьманом Григорієм Тискневичем, не дозволили намісникові Іпатія Потія Антонію Грековичу узяти під свій контроль Софійський собор. А вже зимою 1618 року спроба забрати Михайлівський монастир закінчилася для Грековича сумно – козаки спустили його під лід річки.

Найважливішим кроком у справі захисту православ'я стало створення в 1615 році Київського Богоявленського братства і вступ до нього наступного року всього Війська Запорізького з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним на чолі. І хоча формальне братство було створено без санкції короля, підтримка козацтва забезпечила йому захист – власті не наважилися закрити братство.

«Петро Сагайдачний усвідомив, що віра для народу дорожча за інші моральні мотиви, і тому вирішив сумістити релігійне питання з козацькою справою, щоб таким чином перетворити козаків на провідників цілого народу, які б захищали найважливіші його інтереси».

Володимир Антонович

Час дискусій пройшов, було очевидно, що сила – чи не єдиний спосіб протистояти тиску уряду на православних, і цією силою було козацтво. Привід рішуче втрутитися в релігійні справи представився на початку 1620 року, коли до Москви прибув єрусалимський патріарх Феофан III. Як вважають історики, в лютому 1620 року отаман Петро Одинець за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві і виклав позицію козаків. У березні Феофан прибув до України, перед в'їздом до Києва його зі всіма почестями зустрічали запорозькі козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним.

В Україні патріарх пробув більше півроку. Він надав статус ставропігії Київському братству, відвідав Трахтемировський козацький монастир, Черкаси, Канів, інші козацькі райони. Довге перебування Феофана викликало незадоволеність польської влади, лунали навіть заклики заарештувати його, проте у результаті патріарший візит пройшов без яких-небудь ускладнень. Наприкінці літа 1620 року в Києво-Печерському монастирі відбувся розширений з'їзд духівництва, в якому брали участь представники козацької старшини і шляхти. На ньому православне духівництво звернулося до Феофана III з проханням посвятити в єпископський сан українських ієрархів. Знаючи про те, що на території Речі Посполитої правом призначати єпископів володіла виключно королівська влада, патріарх довго коливався і погодився тільки після того, як Сагайдачний від імені Війська Запорізького гарантував йому захист. 6 жовтня 1621 року в братській Богоявленській церкві патріарх посвятив межигірського ігумена Ісаю Копинського в сан перемишльського єпископа, а через декілька днів – ігумена Київо-Михайлівського монастиря Іова Борецького в сан Київського митрополита, Мелетія Смотрицького в сан Полоцького архієпископа, а також призначив п'ять єпископів до Полоцька, Володимира-Волинського, Луцька, Перемишля і Холма. Таким чином, завдяки політиці Петра Сагайдачного і духівництва в Україні була відроджена православна ієрархія.

Польський уряд опинився в подвійному положенні. З одного боку, подібні кроки православних йшли врозріз з його політикою примушення до уніатства і були прямим порушенням законів Речі Посполитої. У тому самому 1620 року Сигізмунд III видав указ про арешт архієпископів Борецького і Смотрицького як «турецьких шпигунів». Проте з другого боку, власті дуже розраховували на козацтво як на могутню військову силу і в той момент сваритися з ним не бажали. Саме тому укази про арешт православних ієрархів носили швидше декларативний характер і до реального їх втілення справа не дійшла. Надалі кілька разів робилися спроби знайти релігійний компроміс, на 1629 рік було навіть заплановано проведення погоджувального православно-уніатського з'їзду, на якому повинні були бути вирішені спірні питання. Проте цього разу польська влада, розуміючи, що подібний з'їзд буде не в її інтересах, зробила все, щоб цей з'їзд не відбувся.