Читать книгу Вірші з поду (збірник) - Петро Мідянка - Страница 26

Ляже осінь в білу домовину,

Самовбивця-осінь – явору на спину.

Поклади нa плечі, не закрий обличчя

Най запахне хмелем в мене на опліччі.

Зведениця-осінь любаси заплачуть,

Сіпаються губи зовсім вже дівочі,

Стогне олень стогне, сам та без любові.

Нащо то, Мигалю, такий жаль великий

Нині світ за любку є небез’язикий.

Нині проти любки, завтра – проти друга…

Скотиться в Тересву поосіння туга.

Ой, дай не дай закрити оленячі вічка,

Бо в моїй оселі запалає свічка.

Та Мигалю, та Мигалю, гей Михайле, «дину»

Чому осінь не спалили, закопали в глину,

Чому лиш не лишили білу домовину.