Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 12

немов важкі двері – зачиняєш тисячоліття —

сніг минулого летить як каміння

навздогін. І лише пагорби і лисиці

знерухомлені і теплі як дощ.

Дзвонить порожнє дерево і лінія

його тіні – розкришене шкло звуку —

і гіркнуть земні плоди які нюхав лис

невже се ріка? І чорний шовк повітря

розривається там де летять янголи

нікого не запитуй – ключем замкнено їм уста

і ніхто не уздрить їх – і не почує

флейту голосу схожу на дзьобик жайвора

бо вони розтанули у білій млі – у молоці повітря —

наздоганяй тінь – і дивися на цвіт сливи —

складай свої пісні – в яких кожен звук – криниця смутку —

а лінії літер – золоті нитки світла – пряжа

соснового лісу. Темніє ріка яку чути з околиць

і твердне вчорашній сумнів у камінному саді

нікому не розказуй – бо сутеніє і вогник ліхтарика

наполовину освічує тебе – лиса – і земні плоди —

а з далини – шумить ріка важка як спідниця

і летить каміння навздогін – цвіт сливи

прилипає до уст – спльовуєш ним і не розумієш

чому його стільки у камінному саді самотности