Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 3

Дійсно, значно реальнішою і предметнішою у творчому доробку Махна стала збірка «Плавник риби» (2002), завершена уже в нью-йоркський період. У його творчості з’являють-ся дві нові категорії – пам’яті і батьківщини. Головні трансформації відбуваються з мовою – замість метафізичних глибин вона збагачується історією, біографією, ландшафтами і музикою міста. Ніби повернувшись з мандрів чужими океанами і пустотами світу, він береться фіксувати свою пам’ять і пам’ять свого роду. Прив’язаність до мови свого народу і пошуки поезії на її території та на полі її пам’яті водночас з усвідомленням чужини стають, здається, поворотними пунктами для автора «Плавників риби». Значним імпульсом послужила при цьому поезія Єгуди Аміхая і загалом тема Єрусалима. Відповідно, поетові стає близькою ідея рідної мови і збереження-записування пам’яті. Це можливе, коли

Зрештою, батьківщиною (своїм домом) для Махна стає поезія, і у диптиху про поезію він вибирає для себе, як і його улюблений Антонич, жанр євангелій – книги книг (бути поетом книги повітря, поетом книги піску, поетом книги пагорба), адже

У себе вдома поезія стає все пружнішою і предметнішою, ніби вивільняючись із полону тіней. Світ, передусім чужинецький, опредмечується і прагне омовленння. Як можна описати те, що є чужим і що поволі стає твоїм? Можна відразу поринути в звуки і барви міста, а можна опосередковано входити в нього – наприклад, через Єрусалим, оскільки є різні відчуття «чужості». Теплий і екзотичний Схід згладшує почуття ресентименту стосовно міста-чужака, яким, поза сумнівом, став для імігранта Нью-Йорк. Відчуття заздрості, образи, любові, ревності і гордості до Великого яблука співіснували на рівних.

«38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше» відкривають місто Великого яблука у творчості Махна. Правда, попередньо варто було розпрощатися із суто українською поетичною традицією, яка трималася на алкоголізмі, силаботоніці і боязні міста. Махно іронізує в уявному далозі з любителями української поезії, вже ототожнюючи себе з Великим містом: «український поет / мусить писати римовані вірші /пішли ви… / тягти на собі черепашу ношу викривленої історії/ хвороби з підозрою на алкоголізм». У країні поетів поряд з Парижем він позначає і Нью-Йорк та бачить свою місію – як нью-йоркського поета «на межиріччі гудзону та іст-ривер – поетом у нью-йорку – голубом небесним».

Бути поетом у Нью-Йорку насправді означає локалізувати себе у часі і просторі, що і намагається зробити Махно, описуючи часопростір свого перебування: Бруклін, океан, Сохо, театр Ля Мамо, бруклінський пляж, осінь у Нью-Йорку, прощання з зимою. Так входить у книгу океан – як не написана ще книга, як чистий папір і незаселений простір. Входить культурна пам’ять – поет відчуває, як на бруклінському пляжі

Махно також починає наносити на уявну карту реалії мегаполісу. У «Бруклінській елегії» проступає предметність Нью-Йорка: ранок із запахом цинамону у єврейських пекарнях, шкільними автобусами, іржанням сабвею, вантажниками-мексиканцями. «Astor Place», зі свого боку, стає провідником від окремих візуальних образів («групка панків чи то металістів / повсідалися біля рухомого пам’ятника кубові / (не плутати з кубізмом») до особливого духу нью-йоркського downtown.

Водночас постає важливе питання – як знайти своє місце серед нью-йоркських поетів? Ідеться передусім про нью-йоркську групу українських поетів. Уявивши їхню зустріч десь у кав’ярні в 1960-х, Махно усуває їх із сучасності і тим самим позбувається суперників, закріплюючи нью-йоркську групу десь за минулим. Ось там вони і сидять у кав’ярні, все ще разом —

Виходить, що символічно Махно протиставляє себе нью-йоркській групі поетів, у яких загалом-то зовсім мало слідів Нью-Йорка. Він також протиставляє себе і сучасним нью-йоркським поетам, в яких бачить «сектантів поезії – лірників із найглибших нью-йоркських кутів, поезія яких просвічує дірами». Звичайно, можна прийняти тезу, що «текстуальний Нью-Йорк Махна є просто спільнотою поетів усіх генерацій і багатьох різних національностей» (Марія Ревакович), оскільки він звертається до нью-йоркських поетів різних часів – Лорки передусім, але також Вітмена, Джона Ешбері, Франка О’Гари. Однак важливо, що Махно бачить їх провідниками до міста і водночас позбувається їх, творячи свій Нью-Йорк. У вірші-посланні до Петра Мідянки Махно, вже перейнявши багато від попередників у плані поетичної мови, вже досить впевнено накреслює власну карту Великого яблука:

Власне, поза межами сюру і гіперу Махно і прагне знайти свій Нью-Йорк, констатуючи старість гіпі («гіпі вимерли – як динозаври – останнього бачив учора»). «І я дивуюся також кожного разу зустрічаючи цих доходяг-гіпі – розмальованих панків – місцевих алкоголіків які обсикають крамниці і яких не арештовує поліція», – не перестає звинувачувати Нью-Йорк у непоетичності Махно. Не лише гіпі вже позбулися поетичності. Розчаровують його і поетичні фестивалі, де «10 поетів які читатимуть завтра слухають тих 10-х які читають сьогодні». Та й сама поезія, на його думку, —

Згадуючи Вознесенського, він констатує відсутність великих поетів разом зі смертю бітників, так само як і зі смертю шістдесятників – фактично, говорить про кінець безумної і прекрасної епохи 1960-х.

Поезія закінчується 1960-ми – недарма «Нью-йоркська листівка Богданові Задурі» замість Бруклінського мосту підмінена листівкою з Джоном Ешбері з 60-х. Нью-Йорк уже не є містом поетів – «Інколи на Ґринвіч-Вілідж збираються поети посидіти у якісь каварні щоби читати вірші / але якось нудно вони це роблять наче жують жуйку». Близькою виявляється інша теза для Махна: що поезія – це країна емігрантів. «Кажуть: що всі тут еміґранти і мандрівці і шукачі пригод», – Лорка, Гомбровіч, Шульц. З ними насамперед асоціює себе і Махно-нью-йоркчанин.

За цим нехтуванням поезії – чужість Америки для європейця. Пригадую в цьому зв’язку, як Юрій Шевельов не раз говорив у розмовах зі мною про свою неприязнь до Америки, яка насправді стала його домівкою. Він принципово не дивився американських фільмів, але завжди відвідував фестивалі європейського кіна. Махно також не проти того, щоб іще раз протиставити інтимний затишок маленьких європейських містечок – Бучача, Дрогобича з обов’язковою там площею Ринок, де живе поезія європейського модерну, – американському Мегаполісу.

«Чому Бруклінський міст такий короткий і чому ним не можна доїхати до Европи?» – запитує Махно. Може скластися загалом уявлення, що американських поетів як таких уже й не існує, «а щоби зустрітися з Ешбері чи О’Гарою не варто їхати до Нью-Йорку» —

Виглядає, що Махно – європоцентрист, і культура для нього живе на європейських окраїнах, так званих маргіналіях глобалізованого села. Правда, він не проти, щоб зауважити, що «поезія – мабуть перейде в слова і зникне в провінції від постійного пошуку сенсу життя і провізії».

Оскільки поезія слаба, а поети мертві, можна поіронізувати над ними. Хоча таку іронію Махно використовує ціле-спрямовано – насправді йдеться про відновлення поетичності, загубленої під впливом кодифікації і канонізації поетів, яку не раз здійснювали у XX столітті. Він зводить поетів із п’єдесталів високої культури та відновлює їхню богемну природу, яка зрідні маргінальній і яка близька до життя та досвіду людей, яких ми звикли називати бездомними (бомжами). Ось скульптура Гертруди Стайн у парку, оточена бомжами, серед яких вона почувається цілком комфортно:

Власне, з такими бомжами Гертруда б знайшла швидко мову, та й сама б пішла в танець («вона б пустилась разом з ним у гульки / шурупи у сідниці на заваді»). Лексика «Енеїди» Котляревського з її бурлескним стилем цілком законно вплітається у поетичну канву, оскільки Махно вдається до бурлеску, говорячи про Нью-Йорк і тим самим опонуючи гламурності нью-йоркської артистичної богеми. Цілком реальний старий Вітмен («ледь стримує кашель – в благенькім пальті – з мискою каші») обходить Бруклін і «його не обходять / ні ми – ні листя – ні вістан г’ю оден».

З бомжем порівнює Махно і Чарлза Буковскі – ще одного постійного персонажа його нью-йоркськмх мандрів. Отож, «цей старий у футболці і джинсах що сидить на вулиці

Бомж, схожий на Буковскі, звичайно ж не читав Буковскі і не знає про нього, але яке це має значення, коли в уяві поета він зіграв свою роль. «Клянусь що він не читав Чарлза Буковскі / А на хера?» – не забуває опустити свого героя поет.

Мешканцем країни бомжів і поетів стає і Юджин – продавець вживаних книг, зовні схожий на самотнього Сартра. Важливо, що всі ці персонажі – Гертруда Стайн, старий Вітмен, Буковскі, Юджин – є однотипними: вони є вигнанцями зі щасливого Нью-Йорка, людьми, які почуваються чужими на святі життя і в суспільстві сучасного шоу. Саме з ними ідентифікує поезію, себе і свій Нью-Йорк Василь Махно – «ми з Юджином разом але завжди в Нью-Йорку самі / він в пальті мов розхристаний ангел звертає убік / і з торбами книжок що волочить по мокрім асфальті». Образ цього мігрантського, іншого Нью-Йорка розширюється – Махно вводить до нього цілий ряд персонажів – типову американську родину, що складається з мігрантів із різних країн, бокера з Бучача на Юніон-сквері, Колю, Ваню, Педро на Coney Island:

Не поети, а бомжі супроводять, як Данте, поета у подорожах Мангеттеном «до сумирних голів православних церков» —

Таким чином, Махно знаходить свою власну нішу, стаючи справжнім нью-йоркським поетом – він пише про свій Нью-Йорк мігрантів, бездомних, богемних поетів у часи старості. Така перспектива дозволяє, по-перше, ідентифікувати себе з ними, співчуваючи їм і тим самим самому собі, а по-друге, іронізувати над ними (і над собою в міру можливостей) – як персонажами своєї невигаданої п’єси: