Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 2

Махно програмно зайнятий вибудовуванням власної біографії – про це свідчить хронологічне впорядкування його збірок, а також перевидання свого вибраного. На початках його творчості ще в тернопільські часи були «Схима / Книга пагорбів та годин /Лютневі елегії» (1991—1998), де, закидаючи свої сіті у пам’ять часів і віків, він намагався спіймати знаки і сенси поезії, повіривши у те, що мова знаків по-дитячому прозора. Світ сприймається сіткою знаків і символів, а поет ототожнюється з ловцем, який полює на метафізичні відблиски, які називаються поезією. Цитуючи різних авторів, мандруючи по різних культурах, країнах і віках, ранній Махно випробовує свою культурну пам’ять і уяву. Фактично, його рання поезія народжується з невпевненості. Писання уподібнюється тому, як «хтось намацує сандалом / сипку непевність піску і торкне клямку прозорого часу». Махно-поет полює на поезію. Остання для нього – лис, який захований у сітях часу за тінями буднів, у чужих образах і випадкових видіннях. Часом лис асоціююється то з ящіркою, то із запахом ялівцю. Лише зрідка блисне його золота шерсть – а поки що

Золоті лисенята поезії заховані в метафорах, алітераціях і внутрішніх римах, на які щедрі ранні вірші Махна. Так, відлуння звуків зіштовхують слова й асоціації та викрешують у цьому зіткненні іскри-метафори – двері у потойбіччя, де живе лис. «Білкою білила», «пора плодів – зима зітхань», «на вузол зав’язана пам’ять», «запахом зелені – й зизувато хтось мигне» – все це слугувало намацуванням справжньої поезії. Такі пошуки були не випадковими. Існує думка про про смерть поезії, про кризу мови, про відсутність поетичних місць у банальній по своїй суті сучасності. Махно також констатує своєрідну вичерпаність поетичної мови наприкінці 1990-х, мовляв, поезія перетворюється на порох, а звуки – на «розкришене шкло». У вірші, присвяченому Іванові Драчеві, він навіть заявляє, що «гіркнуть земні плоди які нюхав лис» і дивується – «невже се ріка?».

Власне, пошуки раннього Махна-поета спрямовані на те, щоб видобути поезію з небуття, із порожнин буденності, на крилах «західного вітру» мандруючи чужими світами та культурами. «Західний вітер» – так називалася група поетів, до якої входив Махно у свій тернопільський період життя. Однак, як визнає сам Махно, переїзд до Америки став не лише біографічним фактом, але і фактом поезії. «Якось нараз у Нью-Йорку я вивільнився від певних тем, метафор і способу поетичного мислення, заповнюючи їх чимось новим, принаймні, для себе, – зізнається він. – В якийсь момент […] Нью-Йорк ожив для мене, став живим організмом моїх думань та відчуттів, усе – від архітектури до поезії – ставало подразником і стимулювало писати нові вірші».