Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 4

Освоюючи Нью-Йорк через поетику «чужого», Махно водночас пізнає «рідне», «своє». В міру відкривання Нью-Йорка як власного дому в поезію Махна повертається пам’ять про минуле. Схованкою пам’яті стає корабель поезії – «сей прихисток усім хто знає мову звірів і мову снів». Починає складатися персональний епос Махна: спогад про сімейну фотографію 1968 року («На кожній дитячій фотографії я був підстрижений і від мене пахло одеколоном»), діда, бабу, сусіду-перукаря; сімейна хронологія («Кінець 60-х: / саме тоді розлучалися батьки – здається – це було 1968 року»). Прощання з ілюзіями нагадує про перший сексуальний досвід. Балада про прізвище озвучує власне ім’я та вводить його в історію поруч з іменем Нестора Івановича Махна. Махно також творить міт про поетичні 1980-ті та групу «Західний вітер», коли «два початкуючі поети і (алкоголіки?) / віднайшли ще двох початкуючих алкоголіків і (поетів?) / і назвалися “Західним вітром”».

Відтворюючи свою біографію, Махно не оминає ані спогади з Тернополя часів навчання, ані спогади з часів кримінального Кривого Рогу. Не обійшлося і без символічного місця Батька у нью-йоркській Махновій біографії. До речі, про матір тут досить мало згадок. Однак саме батько – ровесник Джона Леннона, батько, з яким розлучився у малому віці і на похорон якого не зміг приїхати, стає однією з центральних постатей його біографічного епосу. Можна б пояснити це ностальгією, реваншем, зрештою едіповим комплексом, однак Махно вже заявив раніше, що він не приймає переписування історії, отож йому важливо знайти константи в минулому, які були б важливими для нього сьогодні. Він твердить, що знає, де батько чекав на матір у 1950-х, і знає, що музика лишилася та сама. Він шкодує, що не мав нагоди розмовляти з батьком як з другом, допитується, «чому ти мене не виглядав як батько на сина», зізнається, що батькове «Дубно летить наді мною і я його не дістану / хоч намагаюсь підстрибнути і дістати».

Зворушливо звучать слова пам’яті Анни Онуфріївни Погрібної, здається, бабусі, та Федьо, здається, брата чи сусіда, бо поет зізнається: «я опирався на тебе немов на старшого брата / наче сліпець на костур чи електричну опору». Один із найцікавіших віршів про ровер присвячений також Федьові – «старий безколісний ровер куплений у 50-х належав тоді Федьови». У своєму біографічному епосі Махно розгортає сюжети з допомогою окремих споминів-епітафій, вириваючи їх із пам’яті і розкручуючи стрічку асоціацій та вражень. Справжнім героєм епосу і стає ровер. Предметність оживлює минуле і з’єднує Україну і Нью-Йорк, минуле і сучасне: їдучи на новому ровері вулицями Брукліна, водночас він їде і триколісним ровером свого дитинства. Таким чином, позбувшись минулого і батьківщини, Махно знаходить їх, стаючи нью-йоркським поетом. Картографія міста при цьому обертається біографією поета.

«Сьогодні я б уже не ризикнув обрати собі за центральну тему для поезії саме Нью-Йорк, бо, по-перше, гострота відчуття, котра спочатку приходить від візуальної та звукової навали та інакшості, – стала дещо іншою[…]. По-друге – усе-таки Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт. Мій західний досвід якось перетопився в українську мову, тому з моїх віршів позникали абстракції і влилося більше конкретики, живого матеріялу», – зізнається Василь Махно в одному зі своїх інтерв’ю. Попри самовпевненість, Махно скромний, і він побоюється. Але це вже справдилося: Нью-Йорк став поезією у Махна, а Махно став нью-йоркським поетом. Чи варто відмовлятися від того, що ти вже маєш і ким ти вже є?..

Тамара Гундорова