Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 6

І на їхні голови поклавши

сутінки із яструбиних крил.

І загорнуть лихоліття наше

в тепле листя, в золотавий пил

рибою пливи, Свідзинським; кавою

посмішку залий. І за одвірком —

за три кроки погляду лукавого

не зітреш за склом. І з нашим віком

в теплім листі порпайся. Зануриш

голову у жолоб річки. Блудять

мертві очі. І кого ти дуриш

з цеглою й підошвами на грудях?

Трубадури дудку і підсвічник

ще проп’ють у корчмі, але корчить

лихоліття лиховісну вічність,

руки заламавши в зблиску вовчім,

що на їхні голови поклавши

ніч, як черево вовчиці, – і схолоне,

зупинившись кров, але настрашиш

тих світів заюшену заслону.

Блудиш по світах, петляєш. Втечу

Рибам напитай. Втікач самітний.

І заходить тінь чиясь за плечі

й крейдою твій контур точно мітить.