Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 17

змислом – прив’ялими звуками – стеблом

що висохло і стирчить – наче дріт —

об яке зачепилось павутиння строфи

здувається вітром і прилипає до глини

летить – залишаючи срібну лінію —

тьмаве світло холодної блискавки

здивовано споглядаєш м’які барви

ліс у білих одежах – мов прожектор —

просіває крізь сито світла пітьму

ти мислиш: що час форма чаші

або дзижчання бджоли у видолинку квітки

і шукаєш черевичок комахи там

золота піщина твоїх сумнівів котиться

котигорошком – ти мислиш: що час

відпливає разом із кораблями – і берег —

висушений плавник риби —

теж попливе у глиб піщаних дюн

не вір що усе нерухоме – камінь мандрує

зберігаючи мову народження всесвіту

мову замислу де кожен звук – золота флейта

забудь вчорашнє дерево – його коротку тінь

що падала тобі до ніг: час стирає

поверхню предметів і написане слово

сухі вітри на схилах південного узбережжя

зметуть усе – але хтось намацує сандалом

сипку непевність піску і торкне клямку прозорого часу