Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 25

земля що нагадує птаство – звичайну чаплю

у затінку – довгу розмову, перервану грою лютні

вина не настарчиш – і навіть останню краплю

балачок про походи: минулий і про майбутні

окрім служниць що при тобі і до загину вірні

в кожної сни – мов слива – темні; тіла – тугі

є приятель і імперія, які наче пси покірні —

чемні неначе діти – послушні як твій огир

се час коли літописець забув записати числа

коли оборона столиці з безвиході вила

ніхто уже не пригадує – як варварське військо притисло

нас до стіни храму, але взяти забракло сили

так, і се може бути; смак меду – золотої морелі

і втрата земної влади – поглянь: як бунтують погани

усім їм потрібно часу, щоб вслід за Марком Аврелієм

визначитись у просторі, стосовно віку і стану

усе вимагає жертви – у затінку – при воді

коли вино – скльоване тіло лози – розв’яже тобі язика

вік визначають дівчата – отрута. «Ходім», —

кажеш. І розумієш: час зупиняється, а далі – смерть і ріка.