Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 36

Кажеш: не пишеш – і вірші – це пил й порохно.

Знов кораблі припливають – і наче імперія гине —

але бранців привозять – і колонії скисле вино

розливають в пивницях – і подають маслини.

Повсюди осіння втома – і ти розминаєш тютюн

з димом пускаєш привіти найближчим селам,

бо місто – не голка в сіні – оправу його золоту

для озера зберігаєш, як вірші для себе —

які в сих часах – і в кожнім – потрібні

для відчуття запаху – аби відчитати зі снів

лічених співрозмовників – вичавлене поріддя —

зерна що впали на камінь, або на сніг.

Якого плоду чекати? – спитаєш в сусідів – які

скуповують землі – садять сади – і знають

ціни на все на світі і їхні розмови легкі

вже неможливо слухати без коньяку до чаю —

вони себе тішать – завдячуєш їм – що сам

можеш птахів проводжати, мов кораблі – і згодом

перстень із вічком, на якому заснула оса —

кладеш в механічну скриньку із музикою зісподу.

Так – до весни ти чекатимеш в снах і словах —

з’яви дзижчання малого оркестру – ти збудиш

всі пагінці що продовжують досвід – сплива

теплою хвилею все – що повстало, що буде.