Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 27

із тиші в тишу прошмигає миш:

і сипляться сніги – і в цім столітті

пловця мигнуть відзолотілі лікті —

так час минає – між човнами спиш

що – мов птахи – зникають у повітрі

тілами й пір’ям гріють в сих часах

і шпари сну – і грубу шкіру мови

що здерта на долоні – запах крові

пробудить їх – і злижеш краплі сам

й запахнуть липи – й продзвенить оса

настане й те що настає завжди:

що музика лежить – мов пил – завія

ще крутить снами – снігом; й володіє

нитками часу білими – мов дим —

і хмарою пливе по дні води

нічого не поробиш – бо сніги

на стіл вечері падають – і впали

чарки з вином – з горілкою бокали

зника вода: і в парусах тугих

убрані в сумніви і читані стихи

і стихарі – в застиглих формах співу —

ув мідних горлах – горлицях з усюд

летять зі снігу – і сурмач – мов суд —

навпоперек закинув руку ліву

трима сурму і дивиться на Діву

і затискає тишу що шумить —

минулим часом – шурхотом полинним;

ніхто себе не почуває винним —

бо все минає: пропадає нить

в тканині паруса – і разом з ним дрижить

і ти в покоях тиші – чи в снігах —

смиренним сном над берегом століття

підеш услід за літописцем літа

де час пульсує – і тіла комах

в повітрі тліють – й дотліває страх