Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 26

і коли ти звикаєш що тінь батьківщини – найзеленіший пагорб

і що в найближчій кав’ярні музика палить солому

різдвяного сну – і п’ять кабальєро з сант-яґо

сидять отут віді вчора, зупинившись по дорозі додому

можна підсісти до гурту: пахне ремінна збруя —

ковані срібні підбори – прилиплий на вусах овес —

їх мова звучить – як лорка – як спис на спині збуя

вогонь наливають у склянки і випивають увесь

з усіх розмов що присутні – як їх капелюхи на цвяхах —

з широкими крисами ночі – тверді мов грецький горіх —

жоване-пережоване: жінка і діти, зима у тому сант-яґо,

зарібки і батьківщина – і регіт трясе будинком – і чути дівочий сміх

а третього дня, заплативши господарю, щедріше його дочці

вони уже біля пагорба, їх ніздрі лоскоче вогкість – сиво

їх тупіт зникає в тумані – і срібні підбори в ріці

розпливаються смугами прядива – отже, ріку минули щасливо

ти заздриш тим кабальєро – ти хочеш бути одним із п’яти

найтемнішої ночі приспати господаря – і пізнати його дочку —

дебелу дівку, що зараз миє підлогу і буде на кухні мести

яка до любощів спритна й стелить гостям в кутку

бо тінь батьківщини на схилах і пагорбах найзеленіших

ти передав по слову тим хто отут гостював

але вони – насправді – виявилися за тебе хитріші

тому одразу забули – а ти їм так доливав