Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 10

Наступний ранок почався в Ірини на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж зазвичай. Вона перенесла миску з замоченою у фарбу хусткою до бойлерної. Далі повісила її на мотузку просто над мискою. Хай фарба скрапує.

Збиралася у хорошому настрої. Встигла випити чаю з холодним сирником і розчинити кип’яченою водою молочну суміш для Ясі. Тільки коли надягла пальто, на мить розгубилася: а на голову що? Її погляд упав на материну вовняну хустку, чорну з червоними трояндами, куплену колись у циган на фастівському базарі. Мама тоді три такі придбала, отже, дві хустини ще десь лежать. Ірина пов’язала хустку на голову, взяла торбину і вийшла.

Сніг на порозі заскрипів під ногами.

Маршрутка над’їхала вчасно. Зайнявши своє місце, Іра розслабилась і заснула. І замість того щоб побачити сон, вона вловила голос, який долинув з незвичної синюватої темряви: «Вір, він повернеться! Точно повернеться».

– Хто повернеться? – подумала вона вві сні.

А голос відповів: «Він».

– А хто він? – знов перепитала Ірина. А що, коли «він» – це Ясин батько? Такий «він» був їй геть не потрібен! От якби якийсь інший «він», який зміг би стати люблячим батьком для донечки й гарним чоловіком для неї самої. Але заледве чи він сам прийде. Але й голос же сказав не «прийде», а «повернеться»! А повертається лише той, хто спершу пішов.

Отак дрімаючи, їхала Іра в маршрутці темною дорогою. Попереду її чекав Київ, який вивільнить її переповнені молоком груди і ще молока попросить.

І знову вивільнить груди, висмокче все до останньої краплі й відішле додому, заплативши не надто скупо, але й не щедро, а так, щоб вистачило їй, Ірині, сили й бажання продовжувати цю щоденну рутину доти, доки в її грудях не висохне молоко.

– Агов! Приїхали! – протріскотів на головою голос водія Васі. – Гайда, бо запізнишся.

Двері їй відчинила заспана нянечка у білому халаті. Либонь, вона ночувала у цій приватній «молочній кухні».

Іра роздяглася до пояса, сіла до столу. По плечах і руках від холоду одразу пробігли мурашки. Бабуся-нянечка помітила, що Іра змерзла, зачинила кватирку. Потім піднесла пластикову чашку-лієчку до лівого перса. Ввімкнула помпу, і вона задзижчала, наче дитяча іграшка на батарейках. Від чашки-лійки до пляшки-приймача трубочкою побігло молоко.

– Лілія Петрівна звільнилася, – поскаржилася нянечка. – Тепер мені ось з технікою морочитися! – кивнула вона на насосик.

Щоб розвіятися, Іра пригадала собі свій сон у маршрутці. Подумки почала прикладати згаданого голосом «його» до всіх знайомих чоловіків. Виявилося, що не так уже й багато в неї знайомих чоловіків. Якщо не брати до уваги дідківсусідів зі села, вистачало пальців однієї руки, щоби збагнути одне: хто б з цих п’яти не повернувся, особливого щастя їй це не віщує.

Чашка-лійка перекочувала на праве персо. Дзижчання помпочки здавалося таким же рідним, як і плач Ясі.

Добре поснідавши вівсянкою, Іра залишила свою торбину на вішаку в коридорі, а сама вирушила на прогулянку Маріїнським парком.

Наближалася восьма ранку. До зупинки під’їжджали автобуси й маршрутки, і з них висипали десятки пристойно і тепло вбраних людей. Ніхто з них не йшов до парку. Всі переходили на інший бік вулиці й зникали.

Ірі це подобалось. Вона почувалася чи не господинею тут, у цьому парку, що межував з будівлею парламенту і ніжно-бірюзовою спорудою палацу. Можливо, то через смачну вівсянку їй було так тепло й затишно на морозі? А може, тому, що всі оці люди тільки-но йшли на роботу, а в неї перша зміна вже закінчилась, і настала така довга перерва, якої у звичайних робітників чи навіть секретарок просто не буває?

Усмішка осяяла Ірине личко. Вона поправила на голові материну «циганську» хустину і неквапом рушила алеєю.

– Ця хустка вам теж не до лиця! – пролунав поруч чоловічий голос, що здався Ірі знайомим.

Вона обернулася й упізнала чоловіка з іскорками у ледь розкосих очах. Він підвозив її червоним автом, коли маршрутка від’їхала раніше, ніж зазвичай.

– А це не моя, це мамина, – відказала Іра.

– Так, – кивнув він. – Таку можна носити, коли внуки народилися!

– От мама й носить. Онука в неї є…

Чоловік був одягнутий в довге шкіряне пальто чорного кольору з високим хутряним коміром. А от хутряної шапки на його голові не було. Взагалі ніякої шапки не було.

– А вам не холодно? – спитала Іра, не зводячи погляду з його короткої зачіски, наче хотіла знайти симптоми облисіння через ходіння з відкритою головою на морозі.

– Ні, не холодно, – спокійно відповів той. – Мене, до речі, звати Єгор. А вас?

– Іра.

– Ходімо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловік.

Іра глянула на нього з підозрою.

– Добру каву можна лише з десятої ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.

Вона кивнула, і Єгор повів її вбік вулиці, до зупинки, куди й далі «причалювали» чергові автобуси й маршрутки.

Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну і хвилин через п’ять, завернувши праворуч за ріг, увійшли до невеликого гастроному.

– Два по «три в одному», – сказав він продавчині.

Солодку каву вони пили з пластикових одноразових скляночок, стоячи біля вітрини крамниці з внутрішнього боку.

– Не така вона вже й погана! – знизала плечима Іра.

– Треба вміти порівнювати, – посміхнувся Єгор. – А ви десь тут поруч працюєте?

– Так, – кивнула Ірина. – А ви?

– Я теж. Неподалік від того місця, де я вас зустрів.

– У палаці? – зацікавилась Ірина.

– Можна сказати, що в палаці, – відповів він після короткої паузи.

Десь зовсім поруч, майже між ними пролунав механічний голос – Ірина аж злякалася. Вона озирнулася, але Єгор ніжно торкнувся її руки, звернув цим доторком її погляд на себе і дав знак очима, що все гаразд.

– Вже йду, – сказав він до когось.

Іра помітила, що з високого хутряного коміра його пальта до вуха йшов чорний дротик, що закінчувався маленьким чорним навушничком, завбільшки з муху, біля самого вуха. Вона бачила такі штучки по телевізору, їх зазвичай мали люди, що охороняли президента.

«Він зараз піде геть», – збагнула Іра, і їй просто захотілося плакати. Не тому, що він піде, а «погана» кава в її скляночці ще не допита. Просто він, з цією чорною штучкою у вусі, здався їй людиною, яка досягла здійснення своєї мрії. Спокійний, приємний, самовпевнений…

– Ви ж постійно гуляєте в парку, – посміхнувся Єгор. Вона кивнула, і її губки приязно вигнулися.

– Я вас знайду. Може, й сьогодні. З мене тепер смачна кава!

– Та й ця непогана, – стиха мовила Іра.

Єгор усміхнувся, грайливо моргнув обома очима і вийшов з крамниці.

«Він від мене вищий майже на цілу голову!» – зрозуміла Ірина і здивувалася цьому відкриттю.

– Гей, дай гривню! – прошепотів бородатий бомж, який став перед нею у своєму облізлому драповому пальті й черевиках без шнурівок. – Мені холодно!

Іра пірнула рукою в кишеню, вийняла дрібняки, відрахувала гривню й висипала її в простягнуту долоню бомжа.

– Добре! – сказав той замість «дякую» і, озирнувшись, рушив до жінки у дорогій дублянці, яка щойно зайшла до цього маленького гастрономчика.

Ірині теж стало холодно. Вона допила каву й вирішила повернутися в тепло її «молочної кухні».

Вхідні двері були відчинені, тож Ірина ввійшла, але її тут-таки потіснили двоє чоловіків в однакових синіх куртках, що заносили досередини великий металевий бідон. Вони пронесли його коридором і, відчинивши подвійні двері, якими той коридор закінчувався, зникли в наступному, набагато розкішнішому, де на підлозі лежала килимова доріжка, а на стінах висіли картини. Що було зображено на тих картинах, Іра не встигла роздивитися. Подвійні двері зімкнулися синхронно.

– Іринко, на плитці ще каша лишилася, – ласкаво мовила до неї нянечка Віра. – Роздягайся, проходь!

Іра кивнула, не відводячи погляду від подвійних дерев’яних дверей.

– А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухні, озираючись на нянечку, що наливала їй до миски вівсянку.

– Туди клієнти й клієнтки заходять з центрального входу. Лікар-консультант у кабінеті приймає. Попередній лікар був китаєць, а теперішній, кажуть, з Москви приїхав, – прошепотіла літня нянечка. – А ми тут з тобою – кухонні. Нам туди не можна.

Іра кивнула з розумінням. А тільки-но взялася до вівсянки, так їй тепло й затишно стало, що всі питання і поставлені, і замовчані кудись звітріли. Та й слух у неї, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрішнім став. І почула вона, як у роті вівсянка пережовується, як молоко в грудях прибуває, як б’ється серце – гучно і впевнено.