Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 26

Поки Дарія Іванівна знову заварювала на кухні чай, Вероніка, роззирнувшись, помітила відсутність у господині портретів померлого чоловіка і її добрий смак у всьому, що стосувалося меблів та інтер’єру. Та й вбрана вона була зі смаком, хоч і не по-домашньому. От Вероніка ніколи не ходить удома в діловому костюмі, а Дарія Іванівна могла дозволити собі таку примху. Втім, її діловий костюм із завуженою до колін спідницею й приталеним жакетиком, усе кольору бордо, аж ніяк не суперечив облаштуванню кімнати. Шкіряний диван і два фотелі ніжної коричневої барви й журнальний столик посередині. На ньому вазочка з букетиком червоних троянд. І тут-таки дві фарфорові філіжанки з тарілочками й такий же чайник. І на філіжанках, і на чайнику – червоні троянди. Комодик, на якому цокає масивний годинник. Годинникові вже років п’ятдесят, якщо не більше. На підвіконні – вазони із зеленню, а в кутку біля батареї – дерев’яне цебро з цитриновим деревом. Над комодом – портрет самої господині. Полотно, олія, позолочена рама.

Дивно, але Вероніці раптом спало на думку, що у цій кімнаті немає жодного сліду чоловіка. Так, наче його тут ніколи й не було.

А Дарія Іванівна тим часом повернулася до кімнати. Поставила на столик фарфоровий чайничок.

– Я вам така вдячна! У мене стільки справ, стільки думок, а тут іще вінок треба знімати на вихідні… Ви ж потім додому?

Вероніка кивнула.

– Зараз темніє рано, – продовжила господиня. – Думаю, ніхто й не помітить, якщо ви на зворотній дорозі повісите його на місце!

Через хвилину до філіжанок знову заструменів запашний чай.

Погляд Вероніки раз по раз перечіплявся об золотий перстень з рубіном, що прикрашав безіменний палець правої руки господині.

Дарія Іванівна помітила це.

– Він не знімається, – проказала вона, попиваючи чай. – Треба б якось за допомогою мила й нитки зняти його і в майстерню ювелірну віддати. Це мені Едік подарував на тридцятиліття. Може, – почала вона раптом і кинула замислений погляд на годинник. – Може, ну, я, справді, не знаю, як ви до цього поставитесь…

– До чого? – збентежено запитала Вероніка.

– Ви ж не з полохливих? – Дарія Іванівна глянула в очі своїй гості. – І мене обстояли… У вас є трохи часу?

– Так, так… – закивала Вероніка.

– От і чудово, – голос Дарії Іванівни став несподівано серйозним. – Допивайте чай. Це тут недалеко!

Надворі тим часом похолоднішало. Сутінки стали густішими. Дарія Іванівна не забула повернути Вероніці пакет з траурним вінком, і тепер мороз пощипував тильний бік долоні й пальчики Вероніки. Другу, вільну від пакета руку вона сховала до кишені свого елегантного, але не надто теплого пальта.

– Вже зовсім поруч, – примовляла Дарія Іванівна, тягнучи Вероніку за собою.

Вони вийшли на Ярославів Вал, далі вниз вулицею Франка. Звернули на Чапаєва і, не доходячи до непримітної, з напівобсипаним тиньком споруди Міністерства з надзвичайних ситуацій, зупинилися біля залізних воріт з переговорним пристроєм, які перегороджували колись вільну для входу арку, що вела до анфілади подвір’їв.

Дарія Іванівна натисла на кнопку пристрою, і звідти відразу дочувся чоловічий непрокашляний голос: «Слухаю вас!».

– Абонент тридцять два дріб один, – м’яко промовила вона у відповідь.

Чоловічий голос попросив зачекати хвилинку, але половина залізних воріт відчинилася тут-таки, секунд через десять. Чоловік у зеленому комбінезоні – типовий сучасний охоронець – кивнув дамам, зачинив за ними залізні ворота й повів відвідувачок за собою.

Вони прийшли через наступну арку. Зупинилися за спиною охоронця, що задзеленчав ключами перед солідного вигляду залізними дверима – головним входом до двоповерхової споруди, вочевидь, не так уже й давно збудованої.

Вулиця Чапаєва часто змушувала Вероніку замислитися. Вона була дивною, короткою й зігнутою, наче бумеранг. Іноді на ній не було жодного перехожого. Іноді єдиним перехожим могла виявитися якась відома чи просто знана з телеекрану особа. Можливо, вони тут жили. Але ж такі люди, коли й ходять пішки, то лише в супроводі охоронців! А тут вони завжди чимчикували на самоті. Вероніка слухала дзенькіт ключів і згадувала, кого вона отак випадково бачила на цій вулиці. І міністрів зустрічала, й політиків. Але спроби згадати конкретні прізвища були марними. Всі вони мали відоме обличчя й невиразне прізвище.

– Ви надовго? – запитав охоронець, запускаючи відвідувачок досередини.

– Хвилин на п’ятнадцять-двадцять, – у голосі Дарії Іванівни забриніли скорботні нотки.

– Тоді я вам чай зроблю, – запропонував чоловік. – Бо змерзнете!

Просторий вантажний ліфт опустив їх на кілька поверхів униз.

Охоронець увімкнув світло, і вони побачили перед собою ще одні масивні сталеві двері.

Приміщення за дверима було схоже водночас на розкішний зал автоматичних камер зберігання й на кав’ярню для поминок. На трьох стінах до самої стелі у шаховому порядку була викладена плитка – чорні й червоні квадрати. Підлога з чорного мармуру. Три круглі столики з чотирма стільцями довкола кожного. Четверта стіна, зо три метри висотою й десять-дванадцять метрів довжиною, становила суцільний блок комірок для великогабаритного багажу. Проте біля дверцят з клямками не було ні щілин для монет, ні інструкцій з користування. Зате праворуч біля кожної клямки до благородно-матового металу була прикріплена пластина з вигравіюваним на ній трицифровим номером.

– Тридцять два дріб один, говоріть, – промовив охоронець, підвозячи довгий хромований візок на коліщатках до стіни з металевими дверцятами.

Зупинився. Смикнув дверцята з потрібним номером на себе, і зі стіни повільно виїхала й зависла над мармуровою підлогою довга шухляда. У ній – тіло чоловіка в костюмі. Охоронець за допомогою нескладних маніпуляцій встановив металеву шухляду з тілом на візок і озирнувся на Дарію Іванівну.

– Може, до кімнати побачень? Чи тут залишитесь?

– Нікого ж нема, – розвела руками аптекарева вдова. – Посидимо тут! – вона вказала на крайній столик праворуч.

Охоронець кивнув і, залишивши візок біля вказаного столика, вийшов із зали.

– Сідай, Ніко, – кивнула Дарія Іванівна на стілець. Сама відійшла набік. Приклала хустинку до очей. Розстебнула пальто, але не зняла його.

Вероніка сіла. Вона дивилася на тіло в залізній скрині. Розуміла хто це. Ще більше, вона вперше в житті відчувала подих смерті. Холодний подих чужої смерті. З боку скрині до рук, шиї, щік Вероніки тягнувся особливий, металевий, чіпкий холод. Вона навіть відсунулася трішки вбік, подалі. І раптом Дарія Іванівна, нечутно підійшовши ззаду, м’яко поклала свої руки на плечі Вероніки. Вероніка зойкнула з переляку.

– Та що ти, що ти? – зацокотіла Дарія Іванівна. – Невже ти така вразлива? Ось познайомся. Це мій Едік.

Вона кинула на біле обличчя покійного чоловіка погляд, сповнений доброти.

– Я гадала, ви його вже поховали, – промовила стиха Вероніка.

– Не хочеться, – зізналася вдова. – Якось це не полюдському. Взяти й закопати. Закопати в землю означає відразу забути, спекатися тіла й усього, що тебе з ним пов’язує, раз і назавше. А пам’ятаєш вірш «З коханими не розлучайтесь»?

Вона також сіла за столик, спиною до покійного чоловіка. Вийняла з кишені пальта пласку металеву фляжку, а другої – дві срібні чарки.

– Віскі, – кивнула вона на фляжку. – Тут холодно.

Вероніка замислилась. Точніше, намагалася збагнути, холодно їй тут чи ні. Дивно, але фізичного холоду вона все-таки не відчувала. Тобто якийсь певний і чітко спрямований холод кілька секунд тому існував, але тепер зник, розвіявся. Між Веронікою й джерелом цього холоду сіла Дарія Іванівна.

– А що за віскі? – зненацька спитала Вероніка. Просто задля того, щоб перевести розмову на інші теми.

– Віскі? – перепитала вдова. – Та я й не знаю. Він любив віскі. У барі ще пляшок з десять стоїть, усі різні. Всі подаровані відомими особами, політиками. Він же їх лікував…

– Як це лікував? – здивувалася Вероніка. – Він же аптекар, а не лікар!

– Він був практикуючим аптекарем. На замовлення створював індивідуальні ліки, навіть за забороненими старими рецептами. До нього навіть наша Юлечка ходила! Він їй робив сильнодіючий засіб від утоми. Казав, що побічні ефекти дуже сильні. А вона йому: «Не боюсь я ніяких побічних ефектів!». А потім уже й інші ліки замовляла, але вже сама не приходила. Присилала помічника, лисого такого, ти його по телевізору напевне бачила… Е, чого це ми про них? Ну ось, бар відтоді й повний іноземних пляшок.

Вона наповнила срібні чарки.

– Так-от, – знову заговорила вона, мов вертаючись до втраченої нитки розповіді. – Я проти того, щоб закопувати. Закопувати, викопувати… Давай-но вип’ємо за його світлу пам’ять! Думаю, тепер без нього багатьом важко. На те, що він робив, інші просто б не зважились!

Вероніка пригубила віскі. Тепло незнайомої властивості потекло вниз, дорогою зігріваючи її гортань і ніби нагадуючи їй про шлях, яким рухаються у тілі всі сторонні рідини.

– Тут його можна кілька років зберігати, хоч і дорого, – продовжила вдова, допивши віскі до дна. – Це ж приватний морозильник. Переважно для іноземців, яких відвозять для поховання до себе, за кордон. Ну, розумієш, поки родичі приїдуть, поки всі документи зберуть, і так далі. Мій Едік тут чи не єдиний киянин. Але йому тут уже недовго бути… Ми його небавом додому заберемо.

Вероніка підвела на вдову переляканий погляд.

У відповідь Дарія Іванівна усміхнулася.

– Тут неподалік майстерня є, – вона перейшла на шепіт. – Там раніше з улюблених песиків і котиків робили опудала. Але вони нещодавно у німців купили ліцензію на пластилізацію мерців.

– А що це? – спитала Вероніка, знову відчувши холодок на своїй шиї та щоках.

– Це як бальзамування, але дешевше, швидше й довговічніше, – пояснила Дарія Іванівна. – До того ж можна замовити будь-яку позу померлого, а потім за доплату її змінювати. Він би схвалив цю ідею, Едік любив науку. Він перед смертю на замовлення своєї постійної клієнтки розробляв особливі ліки. Від страху. Назвав їх «Антизаєць».

У руках вдови зблиснула металева фляжка з віскі. Благородний напій з різким запахом полився тонкою цівкою до чарки Вероніки. Дарія Іванівна підняла погляд на супутницю й продовжила пошепки:

– Можливо, його через ці ліки й убили. У замовниці стільки ворогів! Адже в нашій політиці ніякого гуманізму. Стежать одне за одним, підслухують, підглядають. А вона, наша люба, ліки не для себе замовляла. Вона ж нічого на цьому світі не боїться! Мабуть, для когось із соратників, хто боязкіший. Першу пробну партію він зробити встиг, але дуже непокоївся про побічні ефекти. Казав, що ефекти ці «психічної природи»! – і вона покрутила пальцем біля скроні, а потім сумно всміхнулася.

– А як це – «ефекти психічної природи»? – спитала обережно Вероніка. – Це коли люди з глузду з’їжджають?

– Ні. Це коли вони раптом ні сіло ні впало стають чесними й порядними… Я маю на увазі політиків, а не людей! Нормальні люди ліки в аптеці купують. Я ж Едіка ніколи детально не розпитувала. Те, що він сам мені розповідав, те й пам’ятаю. У нього в аптеці кабінет був. А пробні партії він по ночах десь у Дарниці робив. Там у нього приятель на фармацевтичній фабриці. Аптеку я не продаватиму. Якщо хочеш, можемо туди зайти, я тобі кабінет Едіка покажу!

До кабінету мерця Вероніці не хотілося, але ще менше їй хотілося сидіти тут, за цим столиком і бачити за спиною Дарії Іванівни частину металевої шухляди, в якій лежав заморожений Едік, убитий, до речі, за два кроки від її, Вероніки, будинку. Тієї самої ночі, коли Семен прийшов додому під ранок з великою бурою плямою на рукаві сорочки і в дивному стані.

Вероніку раптом почало лихоманити. Думки самі малювали їй чоловіка в ролі холоднокровного вбивці Едіка. Але Семен, попри свою роботу, був людиною м’якою і доброю, Нездатною на таку жорстокість. Це просто безглуздий збіг!

Вероніці стало холодно, і вона поглядом попросила Дарію Іванівну наповнити їй чарку.