Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 23

Семен ще спав, коли Вероніка з філіжанкою кави зайшла до кімнати й присіла на краєчок ліжка. Сідаючи, вона хлюпнула кавою на свій махровий халат. Коричнева плямка була розміром з двокопійчану монету. «Треба б одразу замити!» – подумала вона, але залишилася сидіти.

– Сеню! – звернулася вона до сплячого чоловіка.

Він щось пробурмотів у відповідь з-під ковдри.

– Сеню, прокидайся! Вже одинадцята!

– Одинадцята?! – перепитав сонним голосом чоловік. Він провів рукою вздовж недавно забитого стегна. Семенові здавалося, що він цілу ніч крутився з боку на бік через це забиття.

Піднявся, спершись на лікоть.

– Як спала? – спитав Вероніку. – Я тебе не штовхав уночі?

– Ні, не штовхав, – Вероніка знизала плечима. – І спав без задніх ніг.

Семен підвівся на ноги. Вийшов у трусах до ванної. Облився холодним душем. Прислухався до свого тіла. Наслухуючи, знову кинув погляд на синець. Він набув темно-перламутрового відтінку.

Витерся рушником і, проходячи повз вішак у коридорі, глянув на вінок.

– Ніко! Забери його кудись, бо я вчора ввечері ледь заїкою не став!

– Це ти про вінок? Його сьогодні Дарія Іванівна забере. Обіцяла до дванадцятої зайти.

Семен знайшов у кухні пакет із супермаркету, поклав туди вінок і повісив на вішак.

Одягнув спортивний костюм і відразу згадав учорашніх «лижників». Подумав, що й він такий само «лижник». Адже він ніяким іншим спортом, крім носіння «адідасівського» костюма, не займається. А йому ж треба тримати форму!

«Улітку поплаваємо, у футбол пограємо», – подумки заспокоїв він себе.

З’їв на сніданок банан. Випив зеленого чаю. Подумав: а чи не запропонувати Вероніці десь погуляти разом? Неділя ж сьогодні!

Тільки-но він зайшов до спальні, як задзвонив телефон. Вероніка підняла слухавку, і Семенові одразу з виразу обличчя дружини стало зрозуміло, що розмова триватиме не менше чверті години. Повернувся до кухні, і почув, як дзеленчить його мобільний, залишений учора у кишені куртки. Телефонував Володька.

– Чуєш, Сеню, давай на півгодинки зустрінемося! – запропонував він. – Я тут неподалік, у «Мак-Снеку».

У кав’ярні було порожньо. Лише якесь дівчисько сиділо, розклавши на столі свій портативний комп’ютер.

– Ну, ти мені й нічку влаштував! – сказав Володька приятелеві, що сів навпроти.

Володька й справді виглядав утомленим. Семен глянув на нього, не розуміючи.

– Ти ж просив за тобою вночі постежити! – нагадав Володька шефові.

– Так, – кивнув Семен. – Просив. Я думав, наступної ночі…

– Яка різниця. Мені минулої не спалося. Так що…

– Зачекай, – Семен замислився. – А хіба я цієї ночі кудись ходив?

Володька кивнув.

Семен згадав ранок. Згадав відносну свіжість свого тіла. Згадав сумирну, приязну атмосферу і навіть воркування голубів за вікном. І Вероніка ні в чому йому не дорікала, і вінок у коридорі він лише двічі бачив: коли повернувся додому о пів на дванадцяту і вранці після душу.

– І куди ж я ходив? – запитав Семен розгублено.

– О другій двадцять ти вийшов з дому. Дійшов до рогу Стрілецької й Ярославового Валу. Прогулявся вздовж «Редісону». Потім повернувся до початку Франка й спустився вниз на Хмельницького. Я тобі можу на мапі весь маршрут намалювати. Але це ще не найцікавіше!

– А що ж? – з побоюванням спитав Семен.

– Найцікавіше, що тебе чекали. На розі Чеховського провулка й вулиці Гончара. Красива, струнка блондинка у довгій шубі…

– Ти жартуєш! – видихнув приголомшений Семен. – І що потім?

– Ви поцілувалися. Майже не розмовляли. Ти провів її вгору по Чеховському. Постояли хвилин п’ять біля її під’їзду, і все. Вона пішла додому, і ти також додому. Вгору по Гончара.

Семену стало не по собі. Він озирнувся довкола.

– А де ця блондинка живе?

Володька посміхнувся. Простягнув Семенові аркушик паперу з записаною адресою.

– А як її звати? – спитав пошепки Семен.

– Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв і цілувався!

За столом виникла пауза.

– Тобі варто піти до лікаря, – прошепотів Володька, нахилившись над столом. – Я не жартую! Тобі треба до психіатра або психотерапевта.

– Я ж не псих! – Семен крутнув головою. – Я загалом нормальний…

– Ти сновида, лунатик, – знову прошепотів Володька. – А я тобі ще щось скажу. За тобою ще один чоловік стежив, але потім помітив мене і зник.

У Семена розболілася голова. Він раптом відчув у тілі неприємну важкість.

– Піди-но відіспись, – сказав він Володьці.

– Ти дивись, я можу ще разок за тобою послідкувати, – запропонував приятель.

– Певно, буде не зайве, – кивнув Семен.