Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 4

За вікном цілу ніч завивала віхола. До п’ятої години нарешті заспокоїлася, вкриваючи вчорашній сніг сьогоднішнім.

Ірина вибігла на дорогу, на ходу зав’язуючи сіру пухову хустку. Спинилася на узбіччі, вдивляючись у темряву. Чекала, поки з цієї темряви виринуть два яєчні жовтки фар.

Хвилин п’ять Ірина не зводила очей з дороги. Мороз щипав, поколював голочками ніс і щоки. Іра занервувала. Запізнюватися було неприпустимо. Начальниця сувора. Скаже: «Більше не приходь!». І що тоді? Де брати гроші?

Два помаранчеві вогники фар відволікли її від тривожних думок. Вона зробила крок уперед, вийшла на дорогу й уважно придивилася. Фари були інші, незнайомі.

«Інша маршрутка?» – подумала вона і про всяк випадок підняла руку.

Поруч пригальмувала червона «мазда». Водій, чоловік років сорока у чорній шкірянці з піднятим коміром, перехилився, прочинив дверцята.

– Куди це ви вдосвіта?

– А ви на Київ?

– Сідайте!

У машині було тепло. Ірина зняла хустину.

– Вона вам не пасує, – похитав головою чоловік. – Так ви набагато красивіші!

– Краса відволікає, – відказала на це Ірина. Він кинув на пасажирку здивований погляд.

– Кого?

– Наприклад, вас від дороги! А це небезпечно… А мене від…

Водій розсміявся.

– А вас ваша краса теж відволікає?

– Та ну, що ви з мене смієтеся! – обурилася вона цілком серйозним тоном. – Яка я красива? Гадаєте, якщо я з села, то мені все підряд говорити можна?

– Я також із села, – водій знизав плечима. – Можете мені також усе підряд казати!

– А в мене тримісячна донька, – ображено кинула Ірина. – Я вам не якась там…

– Ну, вибачте, – чоловік прибрав усмішку з обличчя.

Ірина, сповнена дурної, самій їй незрозумілої образи, раптом, як порятунок, як промінь ліхтарика, що виводить з темряви, побачила попереду на узбіччі знайомий мікро-автобус. Поруч – декількох давніх знайомих попутників і водія, що рачкував біля переднього колеса.

– О! Це моя маршрутка! – вигукнула Ірина. – Дайте вийти!

– Та вона ж поламана! – здивувався водій. – А вам до Києва! Замерзнете тут на узбіччі, поки вашого «бусика» відремонтують!

– Зупиніть! Це моя маршрутка! – вперто повторила Ірина.

Чоловік здвигнув плечима й загальмував.

Ірина, забувши навіть подякувати, побігла до водія маршрутки.

– Ви чому мене не забрали?! – голосно спитала вона ображеним тоном.

Водій підняв на неї очі.

– Графік зсунули на п’ять хвилин. Тепер раніше виїжджаю…

– А якщо б я вас не наздогнала?!

– Слухайте, – роздратовано пирхнув водій. – Мені сказали на п’ять хвилин раніше виїжджати, я й виїхав! Он, – кивнув він на решту пасажирів, – вони ж усі сіли! Тому що на п’ятнадцять хвилин раніше на дорогу виходять. А ви спите довго, от і не сіли! Не заважайте!

Ірина дивилась на водія і не могла повірити в його байдужість і бездушність. Не могла повірити, що людина, про чиє особисте життя вона знає стільки непотрібних їй фактів, може так поставитися до неї, до своєї постійної пасажирки.

А водій, зітхнувши, випрямився.

Сказав усім сідати. Пасажири мовчки зайняли свої місця. Ірина сіла на своє сидіння біля дверей. Маршрутка рушила, і все, здавалося, виправилося саме собою. День починався у звичному ритмі серед звичних заспаних облич.

Доїхавши на метро до «Арсенальної», вона вийшла з напівпорожнього вагона. Поправила хустку й озирнулась. Помітила, що вона цілком сама на довжелезній платформі. Піднялась ескалатором, першим і другим. І далі сама-самісінька. Згори, їй назустріч, також ніхто не спускався. Якось усе це було дивно. Хоча воно так кожного дня, просто станція така мертва. Сюди чомусь люди пізніше приїжджають, лише вона одна така рання.

А груди боліли, тиснули. Ескалатор повільно повз угору. Йому-бо куди поспішати?

Ірина згадала водія, що підібрав її на дорозі. Згадала й спершу зітхнула через свою дурнувату поведінку, а потім усміхнулась. Смішний він якийсь! Але про хустку він, звісно, мав рацію. Треба б її перефарбувати.