Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 9

Після «зникнення» Мурика життя у Діми вдома стало похмуре, як ніч. Валя по п’ять разів на день висилала Діму в різні закутки міста, де, згідно з чутками й неперевіреними даними, бачили великого сірого кота, що за описом і фото нагадував зниклого. Весь Бориспіль уже був обклеєний розксереними оголошеннями з фотографією Мурика та жалібним проханням «знайти за винагороду». Валя навідріз відмовилася від пропозиції чоловіка написати «…за розумну винагороду». Діма вже й сам нерадий був, що втрутився зі своїми порадами у невдячну справу підготовки оголошення про зникнення кота, якій дружина віддалася цілковито. Невдячну хоча б тому, що ніхто не міг повернути їхнього Мурика. Точніше, знайти його прах теоретично могли, але такий фінал справи навряд чи потішив би Валю.

Отож Діма просто терпляче чекав, поки жіноче серце заспокоїться. Ходив собі на службу, контролював регулярне й відповідальне обнюхування багажу пасажирів, що відлітали й прибували. Стежив за настроєм Шаміля. А коли повертався додому, то потрапляв в атмосферу безмежного горя. Передбачаючи прохання дружини, сам казав: «То я піду Мурика пошукаю», і перебирався до гаража, де зручніше облаштував свій куток між задньою стіною будівлі й старим БМВ. Навіть спіральний нагрівач собі там поставив, щоб тепліше було.

Там, у гаражі, його й застали Борис і Женя. Спершу вони, як і належить, зайшли до будинку. Валя повідомила їм, що Діма подався на пошуки кота. Чолов’яги були тямовиті, тож, вийшовши з подвір’я, відразу рушили до гаража.

– Слухай, це повний абзац! – збуджено почав Борис, коли вони влаштувалися у зручному запліччі гаража біля нагрівача. – Три дні його вдома не було!

– Кого? – спитав Діма, у чиїх думках головне місце посідав «зниклий» Мурик.

– Та велосипедиста того! – випалив Борис. – Його дружина в істериці билася! Я з тією повісткою до нього три дні ходив, лише дружину заспокоював. Казав їй, що він, може, ховається десь, щоб та повістка його боком обійшла. А нині вранці приходить додому, худий, як дідько!

– Та він і так худий був! – пригадав Діма.

– А став іще худіший, обличчя – суцільний тобі Бухенвальд, вилиці стирчать. І знаєш, що він їй сказав?! Що він на велосипеді до Чернігова їздив, до племінника!

– А навіщо? – запитав Діма.

– І я його те саме спитав: навіщо? А той лише плечима знизав!

– Ні-і, – протягнув Женя, який досі сидів мовчки. – Він потім щось про брак утоми говорив… Казав, що відчув зайву бадьорість у тілі, то й вирішив рвонути кудись подалі…

– Випити хочете?

Борис хитнув головою заперечливо, а Женя радісно кивнув.

Діма поставив на табуретку, що правила за столик, тарілку з квашеними огірками і наповнив дві чарки. Але перш ніж випити, поскаржився на дружину, що побивається за зниклим котом.

– Мине, – заспокоїв його Боря.

– Коли? Я вже не витримую! Удома така атмосфера, ніби в кожній кімнаті по п’ять мерців неоплаканих лежить.

– То знайди схожого кота, – на обличчі Бориса вималювався дуже серйозний вираз. – І вдай, ніби це Мурик! Він же звичайний, сірий був! Таких вулицями сотні бігають…

– Їй серце підкаже, що не той кіт, – засумнівався вголос Діма.

– Серце? Та байки то все! Жінки самі про себе ці казки вигадують, щоб добрішими здаватися. А самі… – Женя обірвав сам себе, схопив чарку і нервово перехилив. Потім хруснув у роті огірком.

– Та годі про котів! – Борис вирішив змінити тему розмови. – Ти лікаря знайшов якогось?

Його погляд уперся в очі Діми.

– Якого лікаря?! Я кота шукаю…

– Зав’язуй зі своїм котом. Пошукай лікаря. Або аптекаря. Аптекарі на ампулах краще розуміються.

– Ти ось що зроби, – Женя підняв вказівного пальця, щоб привернути до себе увагу. – Візьми ампулу й піди до аптеки. Скажи, що знайшов і не знаєш, що це таке!

– Та це й ти можеш зробити! – відповів на пропозицію господар гаража. – Чого це я маю по аптеках ходити?

– Справді, – кивнув Борис, пригладжуючи вуса і уважно дивлячись на Женю. – Займися цим!

– Гаразд, – мить повагавшись, погодився той. – Давайте мені три ампули, і я… піду, словом.

Діма видобув з присунутої до стіни пластикової валізи три ампули. Женя поклав їх до кишені куртки, кивнув на прощання і вийшов.

Борис і Діма перезирнулися.

– Він що, образився? – спитав Діма.

Борис мовчки махнув рукою.

– Хлюпни й мені чарочку, – попросив він.

Діма налив.

– Треба було з нами, на трьох, – сказав він.

– Я на трьох більше не п’ю, – похмуро повідомив Борис. – Пити на трьох – це друга ознака алкоголізму.

– А перша?

– Перша? Це пити на самоті…

– Знаєш, мені наплювати, що в цих ампулках – наркотик чи ліки від раку. Головне – вигідно їх продати, —

поділився після чарки горілки Борис. – Я б тоді доньку в університет влаштував, на платне навчання. А ти справді, знайди схожого кота, виваляй його в багнюці й додому принеси. Скажи, що він по кицьках волочився і на себе не схожий… Вона й заспокоїться. Та й не кота їй треба, а дитину!

– Це наша справа! – став на захист дружини Діма.

– Певно що ваша, – погодився Борис, підводячись із саморобної дерев’яної лавочки. – А валізочка – наша справа. І краще б її чимшвидше закінчити!