Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 18

– Бачили його, – втішив дружину Діма, обтрушуючи мітелкою сніг, що поналипав на важкі формені черевики. – На околиці міста, біля баптистської церкви.

Вийняв світлину з кишені піджака. Простягнув дружині.

– Встав назад. Невдовзі доведеться чорну смужку відклеювати!

Дімі здалося, що на Валиному обличчі промайнула усмішка. Він і сам посміхнувся, але з іншої причини. Подумав: як же легко все-таки жінкам брехати! Вони наче самі цього й чекають.

Близько сьомої, коли за вікном падав сніг, а по ICTV передавали прогноз погоди, у двері гримнули кулаком. Прийшов Борис. Довелося Дімі одягатися.

Вони зайшли до гаража. Діма ввімкнув світло і вставив у розетку штепсель «електрокозла». Вони повсідались, і Діма розповів вантажникові про свою коротку розмову з начальником.

– Так, – видихнув Борис. – Може, вони й знають, що там усередині… Але коли б щось серйозне, то шукали б гучніше, з галасом!..

Діма кивнув. Тепер і йому здалося, що питання начальника було не таким уже й серйозним. Ну, запитав про валізку. А потім: «Добре, йди!» Хіба це пошуки?

– Знаєш, – Борис підвів очі на Діму. – Давай-но я цю валізку викину біля аеропорту, під огорожею. Поблизу VIP-івського терміналу. Якщо захочуть шукати, нехай там і шукають.

Думка здалася Дімі слушною, і він вийняв дві чарки та пляшку кропив’яного самогону.

Перехиливши чарку, Діма запропонував побратимовікрадієві просто розділити товар на три частини, і хай кожен про свою частину сам турбується.

Вантажник міркував хвилини три.

– Я вже одного разу вдав з себе дурника, – сказав він. – Прийшов у Києві до аптеки на Володимирській, ампулу захопив. Попрохав чолов’ягу в халаті глянути, проти чого вона. Сказав, буцімто ліки від раку, на базарі з рук придбав…

– Ну? – зацікавився Діма.

– Що ну? – зненацька розсердився Борис. – Нічого! Він їй горлечко скрутив. Довго принюхувався, на скельце крапнув, глянув на світло і знизав плечима. Сказав, що це більше схоже на якесь склоподібне тіло, ніж на ліки від раку.

Діма хмикнув.

– То що, будемо ділити? – спитав знову.

Борис махнув рукою. Мовляв, хрін з тобою, згоден.

Діма вийняв дві торби, газету «Демократична Україна» розстелив на підлозі, і вони розділили коробочки з ампулами на трьох. Лишалася одна зайва, і Діма її віддав Борисові.

– Я в тебе торбу позичу, – сказав Борис.

Виходив він з гаража з торбою, в якій лежали дві долі ампул, його та Женина, і з покоцаною валізкою. Діма зачинив за Борисом двері гаража, а сам залишився усередині. Його затишний куточок вже прогрівся від розжареної спіралі, намотаної на шматок азбестової труби. Шкода було Дімі це тепло марнувати, тож він налив собі ще чарку самогону. Випив. Опустив погляд на підлогу, де на газеті лежала його частина пачечок з ампулами. «І що з ними робити?» – подумав він. Але голова не хотіла шукати відповіді на це питання. Діма раптом згадав, що завтра вранці треба на зміну. А це означає: час поспати. І спатиме він цієї ночі спокійно й міцно, бо в його гаражі нема вже чорної пластикової валізки, й ампул чужих немає, а отже, не будуть його більше турбувати вантажники Женя й Борис. А що зі своєю частиною ампул робити, він ще вирішить.

Діма повернувся додому. Влігся під ковдру й задрімав. Одразу й заснув би, якби Валі не заманулося розважити його пестощами, дякуючи за пошуки Мурика. Діма знехотя прийняв Валині любощі. Прийняв і одразу ж заснув. І вона заснула відразу, ні крихти не ображаючись на чоловіка, що той так швидко втомлюється. Він завше такий був. Та й вона така сама, чого вже там!