Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 24

Здавалося, радощам Валі не буде меж. Діма стояв біля кухонного вікна і з кривуватою посмішкою спостерігав за дружиною, яка кружляла в бузковому халаті з сірим котом на руках.

«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби він не посидів тиждень на дієті в гаражі!», – міркував Діма.

Схудлий і старанно вимащений гаражним брудом і пилюкою кіт тепер уже напевне нічим не відрізнявся від покійного Мурика.

Валя просто остовпіла, коли чоловік вніс його до «рідного» дому. Не могла промовити й слова. Стояла так хвилин зо п’ять, мабуть. Потім сльози з очей витерла. Підійшла. Взяла його з чоловікових рук як немовля. І понесла до ванної.

Кіт після примусового голодування втратив не лише енергію, але й будь-яке бажання чинити спротив. Поводився, як зірваний зі старого пальта комір. Діма висипав у куток гаража повний совок сміття, зметеного огризком віника. Старанно виваляв у цьому смітті кота. Кіт навіть не реагував. Лише озирався іноді на Діму, і погляд його був тупим, як у п’яного в дим бомжа.

Але тепер, після того, як Валя його помила й розчесала, кіт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутої домашньої тварини. І очі його тепер були не дурні, а хитрі. І дивився він ними вниз, на пофарбовану дерев’яну підлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кітікетом» чи чимось схожим.

Чекати йому довелося недовго.

– Ось, Мурику, лягай на своє улюблене місце! – проказала Валя, опускаючи його біля батареї під вікном. – Зараз ми тебе погодуємо.

Дімі набридло спостерігати за цією комедією, у головних ролях якої виступали його дружина і кіт-аферист. І все-таки у душі він відчував якусь гордість. Гордість режисера, який поставив успішний спектакль.

Через півгодини Валя, намилувавшись, як кіт жадібно поглинає їжу, запропонувала чоловікові піти разом до кав’ярні.

– Повернення Мурика відзначимо, – м’яко промовила вона.

Вийшли вони з дому й відразу почули знайоме неприємне гарчання. Біля паркана з їхнього боку стояв сусідський бультер’єр Кінг і злісно щирив свої блискучі гострі зуби.

Двері сусідського будинку були відчинені, на порозі з сигаретою у руці стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга років п’ятдесяти. Ходили чутки, що він раніше працював м’ясником на ринку.

– Гей, заберіть свого собаку! – гукнув Діма.

– Кінг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелів собаці сусід.

Бультер’єр ліниво повернувся через дірку в паркані на свою територію. Діма дивився на цю дірку, і його сповнював гнів. Він уже разів зо п’ять залатував її дошками. Сам собака не міг ці дошки відбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвір у паркані, щоб його бультер’єр ходив гидити на сусідське подвір’я.

«Отруїти б його, падлюку!» – подумав Діма.

Коли вони з Валею дійшли до ближнього вагончика-бару, Дімин гнів дещо вгамувався. Взяли вони по тарілці пельменів і сто грамів горілки на двох. Їли й дивились одне на одного. І ніякої розмови їм не потрібно було. У вагончику під стелею показували якийсь серіал. Мова героїв була нерозбірлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точніше, шум життя, цілком відповідав атмосфері їхньої вечері.

Валя сама наповнила чарки горілкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!

Випили. А пельмені вже й закінчилися. Замовили ще по порції.

– Раніше порції більші були, – з жалем у голосі промовила Валя. – Раніше в порції було 14 пельменів або 7 вареників.

І зітхнула тяжко, ніби щойно попрощалася зі своєю молодістю.

– Та-а! – махнув рукою Діма, якому раптом захотілося втішити дружину. – Ми можемо й самі собі вдома пельменів наварити. Скільки захочеш!

– А Мурик також пельмені любить! – згадала Валя. – Я візьму йому звідси кілька.

Поверталися вони повільно й попід руку. Падав скісний сніжок. Повз них проходили люди, але все поодинці, ніби й не було у всьому Борисполі жодної сімейної пари, що йшла б попід руку.

Відчиняючи двері, Діма помітив записку.

«Прийдеш, терміново зателефонуй мені на моб. Боря». У коридорі їх зустрів новий Мурик. Відразу почав тертися об ноги господині.

– Скучив! – зраділа вона. – А я тобі пельмеників принесла!

Дружина з котом пішли до кухні, а Діма попрямував до кімнати. Набрав номер Бориса. На душі було неспокійно.

– Я до тебе на хвилинку заїду, – сказав Борис цілком спокійним голосом. – Є коротка розмова.

– Заїжджай, – відповів йому Діма.

Борис з’явився хвилин через двадцять. Викликав Діму надвір.

– Слухай, давай я в тебе твої ампули викуплю, запропонував Боря. – По десять гривень за штуку!

– А ти дізнався, що в них? – поцікавився Діма.

– Ні, але на них однаково клієнти знайшлися. Давай!

Не роздумуй!

Діма згадав оголошення про імпортні ліки від раку. Ледь помітно всміхнувся.

– По десять – малувато.

– Ну, давай по двадцять, – легко пристав на торг

Борис.

– По тридцять, – оголосив свою ціну Діма.

Борис явно квапився. У Діми склалося враження, ніби клієнт чекає Бориса з ампулами десь тут, за найближчим рогом. Чекає і нервово зиркає на годинник.

– Добре, – видихнув Борис.

– Зачекай біля хвіртки, – попросив його Діма. Сам повернувся додому. Взяв порожній «бонусний» мішок з-під кота і рушив до гаража.

Там переклав до мішка майже всі ампули. Лише десять пачечок собі про всяк випадок залишив. Ану ж там справді ліки від раку?

Боря розрахувався великими купюрами. Розрахунок відбувався у машині при світлі тьмяної лампочки на стелі салону. Діма тричі перераховував отриману від Борі суму і щоразу збивався. Збивався через нав’язливу думку, яка складалася з одного лише слова: «Продешевив!»

Нарешті ґешефт був закінчений. Борис поїхав геть. Діма прощально всміхнувся вслід машині, що віддалялася вулицею. Разом з Борею їхав у минуле неприємний епізод з чорною валізкою.