Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 13

Наступного ранку весь Маріїнський парк був укритий сніговим пухом. Він лежав на голих галузках дерев, на алеях, створюючи враження чогось святково-весільного.

Іра вже півгодини милувалася сніговою білістю і бірюзою невисокого палацу, що проглядав крізь стовбури дерев. Цей палац своїм ніжним кольором так пасував до її нової пухової хустини. Вірніше, не нової, а свіжопофарбованої. Вона була такою легкою, ця хустина, що навіть не відчувалася, не тиснула. Зате віддавала ніжне тепло. Воно стікало її русявим волоссям. Стікало до плечей. Можливо, тому, що вона зав’язувала хустину так, як колись на ній зав’язувала зовсім іншу хустину мама, виряджаючи донечку до сільської школи. Та хустина також була сіренька, мишачого кольору. Але чому також? Ні, та була мишачого кольору, ця теж була мишачого кольору. А стала ніжно-смарагдового! Легкі, випорожнені ще годину тому груди майже не відволікали на себе її увагу. Тож Ірина далі тішилася пуховій хустинці, ніби перефарбована вона стала теплішою.

А в парку нікого не було. Лише якийсь дідок кілька хвилин вигулював песика, а потім зник. І Єгора чомусь не було. Він же мав з боку палацу прийти. Так гадала Іра, але думки її того ранку були нерівні й неслухняні. Вночі Яся прокидалася і плакала. Й Іра поділилася з нею материнським молоком. Зовсім трішки. Яся так і заснула знову, не випускаючи пиптика з ротика. Довелося Ірі обережненько пальчиком відкрити ротик донечці і вивільнити затиснутий пиптик. І в маршрутці, що їхала темною Житомирською трасою, подрімати не вдалося. Водій Вася ділився своєю радістю з охоронцем київської будови, що переважно сідає відразу за водійським сидінням. У Васі, бачте, щастя. Дружина повернулася. Він спочатку вліпив їй ляпаса, а потім уже розцілував і сказав, що зла на неї не тримає. Розповідав про це гордо, але чогось наче не договорював. А Іра не дурна, знала, що він хоче охоронцеві сказати: «Я таки кращим виявився за того непитущого зварювальника, якщо вже вона повернулася!».

Іра їхала, заплющивши очі, але вуха заткнути було нічим. Тож усе почуте змішалося з її думками й спогадами про нещодавній сон без картинки, зате з голосом. І тепер, коли вона намагалася той голос пригадати, то чула голос водія Васі. І слова про те, що «він повернеться», проказані в Іриній уяві голосом Васі, не звучали ані серйозно, ані переконливо. Взагалі не звучали.

«Може, він у тому гастрономчику каву п’є?» – подумала Ірина.

Ще раз озирнулася довкола. Нікого.

Гастрономчик знайшла легко. Підійшла до високого прилавка, за яким ховалася зовсім молоденька блондинка у червоному жакетику.

– Три в одному, – з пам’яті проказала Іра.

– «Маккофі» чи «Якобс»?

– «Маккофі».

З гарячою пластмасовою скляночкою в руці підійшла до вітрини й взялася розглядати людей, що проходили повз крамницю. І раптом побачила свою начальницю, у якої отримувала в «молочній кухні» гроші. Злякано відсахнулася. Кава вихлюпнулася зі скляночки. Обпекла пальці.

«Все-таки чужа я тут, – подумала Іра. – Нікому не потрібна. Тільки молоко моє якийсь малюк п’є… Побачити б його!..»

Ірина до нього не відчувала нічого. Ні приязні, ні гніву. Була сама лише цікавість. Хотілося довідатися, хлопчик це чи дівчинка, і ще, можливо, ім’я. Щоб могла вона, Ірина, хоча б подумки сказати своїй Ясі: «Вибач, Ясечко, але це молоко Танечці чи Мишкові важливіше!».

– Ага, ось ви де! – пролунав за спиною знайомий баритон.

Обернулася. Посміхнулася Єгорові.

Той глянув на годинник.

– Допивайте! Через п’ять хвилин можна буде доброї кави випити!

Ледве приховуючи радість, Ірина вихилила своє «Маккофі» одним ковтком і глянула на Єгора знизу вгору, як старанний піонер, що цілковито довіряє своєму вожатому.

Добру каву, як виявилося, варили за два кроки від уже знайомого Ірині гастрономчика.

У кав’ярні було тепло і затишно. Єдиною незручністю для Ірини стало те, що пальто і хустку потрібно було зняти. Вона отак і завмерла між столиком і вішаком, на який Єгор уже прилаштував своє довге шкіряне пальто.

– Та сідайте так, аби вам було зручно! – сказав він, помітивши збентеження дівчини.

Вона глянула на нього з вдячністю. Розстебнула пальто, попустила хустину, а потім зсунула її назад так, що вона лягла їй на плечі й перетворилася на ніжно-смарагдову шаль.

– Де ви знайшли таку красу? – спитав Єгор.

Ірина всміхнулася. Розповідати про те, що будь-яку річ можна перефарбувати й носити, наче нову, їй не хотілося. Особливо йому, який сидів у дорогому темному костюмі з бордовим галстуком на білій сорочці.

Підійшла дівчина у білому фартушку.

– Два «американо» і… – Єгор обернувся до Ірини, – коньячок?

– Мені не можна.

– Тоді тістечка! – Єгор знову глянув на молоденьку офіціантку. – Які у вас сьогодні найсвіжіші?

– У нас усі свіжі! Візьміть «Тірамісу»!

– Гаразд. Два!

Дівчина відійшла.

– То ви зовсім не п’єте? – у голосі Єгора вчувався трохи образливий для Ірини подив.

Вона глянула в його карі очі. Заперечливо похитала головою.

– Моїй доньці три місяці, – сказала Іра. – Вона в мене ще немовля.

– Доньці три місяці і ви щодня на роботу їздите?! А з нею хто? Чоловік?

– З нею мама, – радість від зустрічі покинула Ірину. Їй менше за все хотілося розповідати цьому красивому чоловікові про себе. Адже розповідати про себе – це перелічувати свої проблеми. Майже жалітися! А чужі проблеми відштовхують. Ірина по собі це знає. Щойно хто-небудь малознайомий починав ділитися з нею своїми проблемами, як хотілося заткнути вуха пальчиками й відійти вбік. Ось і він, мабуть, наслухається зараз її проблем і його погляд потьмяніє. Ні, не буде вона його «вантажити».

– А чоловіка нема, – трохи веселіше додала Ірина. – Вигнала я його. Та він же й чоловіком мені не був!

– І живете там, у Липівці? – знову спитав Єгор.

Вона кивнула.

– А звідки у вас така міська вимова?! – щиро здивувався Єгор. – Я ж також народився у тих краях, за Кодрою. Але виріс тут, у Києві.

– Я вчилась у Києві. Та й телевізор любила подивитись! – зізналась Ірина з усмішкою. – Мама мені з дитинства товкмачила: повторюй усе вголос за телевізором, будеш красиво говорити! У нас же, самі знаєте, як балакають. А мамі й телевізор не допоміг.

– А працюєте ким? – не вгавав Єгор.

Погляд Ірини зупинився раптом на його чорній слухавці. Вона прослідкувала очима за дротиком, який губився під коміром піджака. Розсміялася.

– Що, таємна у вас робота? – всміхнувся Єгор.

– Це у вас таємна, – розслабилася, адже розмова віддалялася від її проблем. – Я – годувальниця.

Єгор саме підняв над своїм горнятком фарфоровий дзбаночок з гарячим молоком. Завмер на мить.

– Так, – видихнув не без подиву. – Рідкісна у вас професія!

– Закінчиться молоко, буду іншу роботу шукати, – легко вимовила Ірина.

– Вам? – Єгор підніс дзбаночок з молоком до її філіжанки.

Ірина кивнула.

«Тірамісу» танув у роті. У кав’ярні зазвучав негучний джаз. Єгор пив каву, маленькою ложечкою брав шматочки соковитого тістечка й клав їх до рота. І задумливо дивився на Ірину.

– Вам не обов’язково бути такою відкритою і щирою, – сказав він раптом стурбовано. – Ви так легко про себе розповідаєте!

Ірина знизала плечиками. Їй було гаряче в пальті, але ж не знімати його зараз. Тим більше, що у неї там, під пальтом, геть безлика салатова кофтинка поверх рожевої блузки і довга вовняна спідниця, якій уже років п’ять і жодне перефарбовування їй нового життя не подарує.

– П’ятий, ти де? – прошипів механічний голос з боку слухавки.

– Біля Будинку офіцерів, – відповів Єгор.

– Тут одна вагітна в чорному пальті крутиться біля оглядового майданчика. Може, та, що позавчора вбитися хотіла?

– Зрозумів, – сказав Єгор. – Постеж! Я швидко!

– Вам треба йти? – спитала Ірина.

– Ні. Хочете ще кави?

Ірина не хотіла.

– Знаєте, Іро, – Єгор нахилився над столом і перейшов на жартівливо-змовницький шепіт. – У мене дійсно таємна робота. Про свої таємниці я, звісно, розповідати не можу, ось чужі можу взнати! Можу й про вас взнати, якщо захочу.

– Таємниці? – перепитала Іра.

– Ну, хто, з ким, чому? Ви газетку «Бульвар» читаєте?

– Читаю, – зізналась Ірина. – А ви будь-які таємниці можете взнати?

– Будь-які, крім державних.

Іра замислилась. Подивилась уважно в очі Єгора. Його карі очі були серйозніші, ніж вуста. На вустах застигла жартівлива посмішка.

– Знаєте, я б хотіла взнати…

Єгор нахилився ще ближче до Ірини, ледь свою філіжанку ліктем не перекинув.

– Я ж не знаю, кого своїм молоком годую. У мене його зціджують. А потім, мабуть, отій мамусі чи няньці передають. З гігієною тут строго: що два тижні медогляд, усі аналізи… Навіть оті най-най!.. Вибачте за подробиці. А хотілося б знати про малого. Ну, того, якого моїм молоком вигодовують…

Єгор широко всміхнувся.

– Гаразд, – сказав. – Ходімо, покажете, де та ваша молочна кухня!

Він бадьоро встав. Одягнувся. Обоє вийшли з тепла на морозець, і повела Ірина Єгора показати ті двері, за якими у неї інколи двічі, а інколи тричі на день молоко забирають. Пальто застібала на ходу, і хустку свою ніжно-смарагдову на ходу поправляла.

Над Печерськом яскраво світило зимове сонце, і під його промінням ранковий сніговий пух осідав, важчав і прилипав до вчорашнього снігу, що вже затверднув і перетворився на хрустку шкоринку.