Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 19

Маршрутка вмить заколисала Ірину. Гуркіт двигуна вривався в її дрімоту, але ніскілечки не заважав. Водій Вася провадив свою «газель» мовчки. Зимова дорога була, вочевидь, більш засніженою, ніж зазвичай. Ірина у півсні кілька разів відчула тілом, що маршрутка їде не прямо, а петляє з боку в бік.

Ірина прокинулася, визирнула зі шкаралупи своєї дрімоти, коли «газель» уже, здавалося, от-от мала загальмувати біля метро. Але некваплива маршрутка лише дряпалася на останній пагорб, з якого ціле місто – як на долоні. Воно її остаточно й розбудило, це місто. Спочатку всюди темрява нічна, і попереду, і збоку. А потім виринає перед тобою заграва міських вогнів, і хоча до них ще неблизько, кілометрів з десять, а серце вже пришвидшує своє цок-цок, за яким можна лише стан душі звірити, проте аж ніяк не час.

Звісно, все це обман. Уся ця ілюмінація. Просто реклама міського життя. Адже світло горить, а місто спить. Воно просто прикидається вічно бадьорим. От село – чесне, але бідне. Якщо село спить, то ані тобі вогника!

Вже підходячи до сірої «сталінської» будівлі, до під’їзду, над яким висіла табличка з номерами помешкань «25—37», – Ірина згадала свої нічні роздуми. Поправила пухову хустину. Вдихнула морозяне повітря і зайшла досередини.

Нянечка Віра зустріла її гостинно. Змусила її спершу випити в кухні горнятко чаю, і тільки тоді відвела до кабінету, де повітря, нагріте кварцовою лампою, мовби саме пропонувало роздягтися.

Звільнивши перса від молока, Ірина з’їла дві миски підсолодженої вівсянки і випила ще чаю. А далі вийшла надвір, аби молоко для «другої зміни» нагуляти. Вже одягнута, зупинилась у дверях і озирнулася на нянечку Віру.

– А коли начальниця приходить? – запитала у неї.

– Неллі Ігорівна? В годинці десятій її привозять. Якщо змерзнеш, повертайся раніше, у мене варення малинове є!

На ранковому снігу вже протоптали стежини. Одна з них бігла від під’їзду прямісінько до переходу через дорогу. На тому боці, щоправда, стежина добігала лише до зупинки і там перетворювалася на велику темну витоптану пляму.

Ірина пройшла парком до оглядового майданчика. Зупинилася біля поруччя. Хотіла роздивитися місто на тому березі, але побачила лише, як звідти наближається хурделиця. Навіть не хурделиця, а густий снігопад. Спершу він змив своєю білиною будинки й половину мосту Метро. Далі й міст розчинився у снігу, зник і сам Дніпро. А ще хвилин через п’ять білий сніг посипав просто на Ірину, на її хустку, на пальто. Вона підставила небові долоньку й побачила, як на неї опустився цілий рій сніжинок і почав танути.

Озирнулася довкола – ні Маріїнського палацу не видно, ні дерев. Казка та й годі! Якби лише Яся трішки старшою була. От здивувалася б цій красі!

Вітер посилився, почав колоти холодом щоки. Іра вирішила повернутися до «молочної кухні». Згадала про малинове варення.

– У вас усе гаразд? – налякав запитанням чоловік, що виринув із заметілі в довгому чорному пальті. Він вдивлявся в обличчя Ірини напруженим поглядом. У його правому вусі чорніла така сама маленька слухавка, як у Єгора.

– Все добре, – відповіла Ірина і всміхнулася йому.

Чоловік одразу щез. Ступив назад, за білу непрозору снігову стіну.

– Ой, як тебе засипало! – вигукнула нянечка Віра, впускаючи Ірину до коридору. – Давай, швиденько роздягайся і на кухню!

Ірина струсила сніг з хустини. Акуратненько її повісила. Пальто примостила на інший ріжок дерев’яної стійки-вішака. Глянула на подвійні двері в кінці широкого коридору. Підійшла, слухаючи стукіт грубуватих обцасів своїх чобітків. Повернулася до вішака. Далі вийняла з торбинки капці й перевзулася. І знову до подвійних дверей. Відхилила їх трішки, зазирнула в шпаринку. Побачила жінку років п’ятдесяти з собачкою-мопсиком на руках і чоловіка в костюмі з потрійним підборіддям. На лацкані піджака – депутатський значок.

За спиною грюкнули вхідні двері. Ірина озирнулася. Двоє чоловіків у зелених комбінезонах занесли великий молочний бідон. Поставили його під стіною і вийшли, мабуть, по наступний. Зазвичай за один раз вони привозили три бідони.

Чай з малиновим варенням підняв Ірині настрій, зігрів. У нянечки Віри у кишені білого халата задзвонив мобільний. Вона метушливо видобула його, натиснула кнопку, піднесла до вуха.

– Так, Неллі Ігорівно, привезли! О, лишенько, як же це? Гаразд. І Іринка тут, ми вдвох впораємося.

Сховавши телефон, нянечка Віра стурбовано озирнулася на відчинені двері, через які було видно три молочні бідони, що стояли в коридорі.

– Охоронців начальниці хтось побив, – поділилася новиною старенька. – До лікарні потрапили обидва. Тепер нікому ці бідони до процедурної носити. Допоможеш мені?

– Звичайно, – з готовністю відповіла Іра.

Вони швидко допили чай.

– Візьми, одягни! – нянечка подала Ірині чистенький білий халат. – Без цього туди ніяк не можна.

Віра глянула на себе у маленьке люстерко, що висіло в кухні над мийкою. У халаті вона була схожа на медсестру.

Взялись вони удвох за ручки бідона. Підняли його трішки, й Ірині мало не підкосилися ноги. Такого тягаря в житті ще не доводилося двигати.

– А ми потрошки, ривочками, – сказала нянечка, помітивши на Ірининому обличчі розгубленість.

Разів зо двадцять вони піднімали й опускали бідон, поки дотягли його до подвійних дверей. Віра явно зморилася, проте не скаржилась. В Ірини заболіли руки й плечі.

– Треба зробити, начальниця попросила, – проказала сумно старенька нянечка. Відчинила половинку подвійних дверей. Взяли вони знову за вуха бідон, поставили по той бік дверей. Потім дісталися третіх дверей ліворуч. Занесли всередину. Там, у кімнаті, повністю облицьованій блакитною плиткою, стояла особлива медична ванна. На її зовнішньому боці – пульт керування. Кнопочки, перемикачі, лампочки якісь. Таких ванн Ірина ще ніколи не бачила. Навіть по телевізору. У кутку на вішаку висіли чистенькі білі махрові халати. На підлозі під вішаком – кілька пар однакових капців.

– Ну, Ірочко, треба напружитися, – стомлено видихнула старенька. – Треба молоко туди, у ванну, вилити.

– Ми не зможемо, – злякалась Ірина, в якої вже й живіт заболів.

– Як це не зможемо?! Поглянь на мене, мені вже шістдесят сім! А я не скаржуся!

Віра відкинула накривку бідона. Схопила обома руками за вухо, Ірина за друге.

– Це неважко, – знову заговорила старенька. – Головне – нахилити його правильно, щоб не розлити…

З третьої спроби їм вдалося вилити молоко з бідона у ванну. Порожній бідон, хоч і сам нелегкий, тепер здався Ірині пір’їнкою, коли вони його заносили на свою половину коридору.

– А навіщо туди молоко виливати? – запитала Іра, коли вони зупинилися біля другого бідона.

– Це козяче, – недбало відповіла Віра. – Для процедури.

Наступні два бідони вони не змогли вилити до ванни без сторонньої допомоги. Добре, що лікар із сусіднього кабінету відгукнувся на прохання нянечки Віри. Він іще на годинник глянув, коли останній бідон у ванну виливали. Незадоволено похитав головою. «Ціле щастя, що Геннадій Ілліч завжди запізнюється», —сказав він.

Наступне горнятко чаю тремтіло в руці Ірини, наче живе. Все в Ірини тепер боліло, після цих бідонів. І плечі, і живіт, навіть коліна. Такий стан у неї вже був – після пологів. Але тоді, попри біль і втому, настрій був світлий і радісний.

Настав час другого зціджування. Чашка-присоска апарату неприємно кольнула груди холодом. Уся процедура механічного зціджування цього разу здалася вкрай прикрою і дратівливою.

– Ти вже потерпи, – просила Ірину нянечка, притримуючи тремкою рукою присоску. – Мені самій після тих бідонів недобре.

Далі лише насосик дзижчав, зціджуючи молоко. Мовчала нянечка, на обличчі якої вимальовувалося співчуття до себе самої.

Мовчки вона простягла Ірині серветку, щоб та обтерла нею груди, перш ніж одягтися.

–А начальниця де сидить? – запитала Іра в нянечки, вже застебнувши червону вовняну кофтину на всі ґудзики.

– Та отам, навпроти процедурної, де ванна стоїть.

Ідучи коридором, Ірина відчувала кожен свій порух. Коли обережно відхилила половинку подвійних дверей, відчула неприємну напругу в кисті. Зупинилася перед зачиненими дверима до кімнати з ванною. Зупинилася, бо почула низький чоловічий голос, що наспівував якусь стару, знайому пісню. Постояла хвильку, наслухуючи. Плюскіт молока у ванній долинув до її вух. «Вийшли ми всі з народу!» – неголосно співав на тлі цього плюскоту якийсь чоловік.

Ірина постукала у двері навпроти.

– Так, будь ласка! – почула Ірина привітний голос начальниці.

– Чого тобі? – голос начальниці різко змінився, щойно вона забачила у дверях Ірину. – Сюди без запрошення не можна!

Начальниця сиділа за красивим темно-коричневим столом, на якому стояв комп’ютер. За її спиною на широкому підвіконні густо ріс цілий зимовий сад – не менше десятка вазонів з молодими пальмами, агавами й декоративною папороттю.

– Неллі Ігорівно, – Ірина зібрала усю свою рішучість і спробувала вкласти її просто у силу власного голосу. – У мене до вас прохання…

– Ну? – начальниця дивилася на молоду жінку з нарочитою зневагою. – Чого треба?

– Ви не могли б підняти мені зарплату?.. Хоча б… до сімдесяти…

Очі Неллі Ігорівни налилися гнівом. Обличчя почервоніло. Вона розстебнула верхній ґудзик свого бордового жакета, наче їй бракувало повітря.

– Ти ж і так чотириста доларів отримуєш! І тобі мало?!

– Так, але ж я за дорогу… – Ірина обірвала себе, по щоці поповзла сльоза.

– А годівлю свою ти врахувала? Та я на твоє місце!.. Мені за годину знайдуть жінку, яка за менші гроші сюди приїжджатиме! Зрозуміла?!

Сльози вже котилися по обох щоках Ірини. Вона кивнула і вийшла в коридор. Зупинилася перед вішаком. Повільно перевзулася, взяла до рук свою смарагдову хустину. Почула, як у кухні дзенькнув телефон.

За її спиною пройшла на інший бік коридору старенька няня, і за мить повернулася з коробкою цукерок у руках.

– Ось, візьми, – сказала Ірині, яка вже одягла пальто. – Від начальниці.

Ірина взяла коробку. В іншу руку – сумочку. І вийшла, навіть не попрощавшись з Вірою.

Їй так кортіло поплакати. Але не самій, а біля когось, на чиємусь плечі. Хай воно й некрасиво!

Снігопад надворі не припинявся. Починало смеркати. Ранні зимові сутінки підкреслювали казковість і чар вуличних ліхтарів, приглушених густим снігом.

«Прогуляюся парком», – сказала сама собі Ірина, підходячи до зебри пішохідного переходу.

Задивилася на сигнал світлофора, теж розмитий снігом. Подумала: ану ж Єгор зараз там, у парку?

Пішла через дорогу, прислухаючись до щемкого болю в колінах. Почула, як комусь поруч засигналило авто, і в ту ж мить її збило й відкинуло кудись убік. Вона летіла з розплющеними очима. Їй здавалося, що летить вона спиною до землі, а обличчям до неба. І бачить, як сніжинки залишаються позаду. Раптовий удар. І небо, ще мить тому таке сніжно-біле, темніє. Лише коліна далі щемлять. І світ довкола зменшується, здувається чи віддаляється, скручується у рулон, складається у маленькі коробочки, мов декорація для лялькового театру.