Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 5
5
Київ. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10
Оглавление– Ти де був? Де ти був? – відбійним молотом товк у вуха деренчливий голос дружини.
Семен розплющив очі. В голові шуміло. Литки боліли, наче після незвично довгої ходи в незручних черевиках…
– Ти що, не чуєш мене? – у голосі Вероніки забриніли сльози, що накочувались на очі.
Сеня підвів голову, глянув у вічі дружині, що стояла в махровому халаті.
– Та ніде я не був, – махнув він. – Чого причепилася?!
– Це я причепилася?! – обурилася та. – О першій ночі пішов кудись, о четвертій повернувся, і, не роздягаючись, заснув отут просто у фотелі! І ніде не був? А що в тебе на рукаві?
Сеня опустив голову й глянув на рукави своєї джинсової сорочки. На правому манжеті справді був якийсь бруд, пляма. Під ногами лежала куртка, придбана для поїздки на Аляску, куди його обіцяла взяти знайома компанія багатіїв-мандрівників як масажиста і просто хорошого міцного хлопця з досвідом роботи охоронцем. Йому сказали тоді: «Знайди собі спорядження для мінус п’ятдесяти!». Він і знайшов але експедицію перенесли на невизначений час. Зате куртка лишилась. І тепер чомусь лежала на підлозі…
Семен роззирнувся довкола. У ногах вчувався якийсь дискомфорт. Нахилився. Скинув з ніг кросівки.
– Ти мені так і не відповіси? – знову нав’язливо продзвеніло над головою.
– Що тобі відповісти?! – він підвів погляд на дружину, і та відсахнулась, помітивши в чоловіковому погляді якусь каламуть, щось, що не віщувало нічого хорошого. – Вибач! Мабуть, з кимсь випив уночі…
– З ким ти міг випити вночі? Ти ж і вдень не п’єш!
Семен знизав плечима і тут-таки відчув біль у лівій ключиці. Потер болюче місце рукою. Знову підвів очі на дружину. Та плакала. Богу дякувати, мовчки.
Вероніка, витираючи рукою сльози, вийшла в коридор і стала перед важкими залізними дверима. Далі рішуче відчинила броньовані двері і рвучко зачинила їх за собою. Гуркіт пролунав сходами.
Коли гримотіння стихло, знизу дочулися кроки. Вероніка поправила махровий халат і зиркнула вниз. Сходами піднімався сусід Ігор.
– Що, зачинилися? – співчутливо запитав він.
– Протяг, – пояснила вона сусідові. – Зараз Сеня відчинить! – сказала і натиснула на кнопку дзвінка.
Сусід, як на зло, стояв і так само чекав, наче бажаючи впевнитися, що їй справді не знадобиться його допомога. Коли Вероніка черговий раз натиснула на дзвінок, Ігор зворотним боком долоні гримнув у двері. Гуркіт знову наповнив під’їзд.
– Та ви йдіть! – попросила сусіда Вероніка. – Він, мабуть, у туалеті…
Ігор кивнув і рушив до своїх дверей – якраз навпроти. Зупинився. Ще раз озирнувся.
– Сьогодні вночі аптекаря вбили, тут поруч, – сказав він. – Хороший був чолов’яга. Грибник хоч куди. Знайомих власними ліками лікував, краще за будь-якого Кашпіровського!
За спиною Вероніки брязнув ключ, і вона плечима відчула рух повітря, стривоженого дверима, що відчинились і зачинились.
За мить прочинились і її двері.
– Ти то йдеш, то приходиш, – Семен дивився на дружину, з його обличчя читався подив, погляд був таким же сонно-втомленим.
– Пропусти! – Вероніка відштовхнула його вбік і забігла до коридору.
Стала перед дзеркалом і з гіркотою у погляді оглянула свою зроблену вчора зачіску, якої чоловік досі не помітив.
«Якщо б іще трішки коротше, вийшла б «брюнеткагаврош», – подумала Вероніка. – Ну й добре! Рано ще мені короткими зачісками себе молодити!»