Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 11

А зима й далі була м’якою й ненав’язливою. Сніжок то випаде, то розтане від якогось незрозумілого подиху теплого вітру, і тут-таки знову замерзне, перетворившись на ожеледь. І тоді вже ступаєш по нерівному хіднику обережно, чекаючи нового снігу, що притрусив би слизьку доріжку.

Семен поїхав кудись ще досвіта. Обіцяв до п’ятої повернутися. Вероніка зранку пішла купити харчі. Витратила годинку на телефонну розмову зі своєю знайомою Танечкою. Дізналася багато про її нового чоловіка, який був на три роки молодший за Таню, але, за її словами, вирізнявся неабияким життєвим досвідом. Що мала Танечка на увазі під «життєвим досвідом», Вероніка вирішила довідатися під час особистої зустрічі, про яку вони, зрештою, наприкінці телефонної бесіди й домовились.

А час того дня нікуди не поспішав. І сніжок то падав, то зупинявся. Згадавши знічев’я про користь свіжого повітря, Вероніка вирішила прогулятися. Але, позаяк була в гарному настрої, рушила не до масивного заднього муру Софіївського заповідника, а до рогу трьох кав’ярень – до перехрестя Стрілецької та Ярославового Валу…

Отам вона й стала свідком сценки, яку ані трагічною, ані комічною не назвеш.

Елегантно вбрана жінка років п’ятдесяти, у песцевій шубі до п’ят і вишуканих чобітках в одній руці тримала молоток, а в другій – невеликий вінок із соснових гілок, прикрашений кількома штучними трояндами й чорною стрічкою з написом сріблястими літерами. Між жінкою й стіною наріжної кав’ярні стояв хлопчина у джинсах і темній куртці. На вигляд йому було років вісімнадцять. Погляд переляканий, вираз обличчя такий самий. Він щось говорив до жінки, хаотично жестикулюючи.

На вродливому обличчі жінки зі строгими рисами вималювалися подив і гнів. Вероніка шкірою відчула, що неодмінно мусить стати поруч з жінкою й підтримати її, незалежно від суті суперечки.

І варто було Вероніці підійти ближче, як суть суперечки стала ясна наче літній день.

– Його тут убили, а цей шмаркач не дає мені вінок на цвяшок повісити! – проказала дама у песцевій шубі просто в обличчя Вероніці. – Ви уявляєте?! Он на Рейтарській, біля кав’ярні «Двері» машину підірвали, і там вінок уже років п’ять висить, нікому не заважає!

– Це приватна власність, – бурмотів хлопчина, переводячи погляд з дами з вінком і молотком на Вероніку й назад.

– А якщо б тут твого батька вбили? – спокійно запитала Вероніка, прицвяхувавши хлопця до стіни холодним поглядом.

– Та до чого тут мій батько? – невпевнено заперечив той. – Це ж кав’ярня, а не цвинтар! Сюди пива попити приходять!

– Мій чоловік теж до вас ходив! – сказала дама в шубі й підібгала нижню губу, наче виражаючи в такий спосіб зневагу до цього нікчемного молодика.

– Ідіть до директора й домовляйтеся, я тут ні при чому! Мені сказали прибрати вінок і все! Я ж тільки охоронець…

– У мого чоловіка сорок таких охоронців, – розсердилася Вероніка. – Я йому скажу…

– Не потрібно, – спокійно проказала до Вероніки дама в шубі. – Де твій директор? – звернулася вона до охоронця.

– Там, – вказав він поглядом на кав’ярню.

– Потримайте! – дама простягнула Вероніці вінок і молоток.

– Ходімо! – звеліла вона хлопцеві.

Вони вдвох зайшли до кав’ярні. А Вероніка лишилася стояти на хіднику, притрушеному снігом. Вона помітила цвях, вбитий у стіну будинку. Повісила на нього вінок, а молоток прихилила руків’ям до стіни унизу. Тепер стояти було зручніше.

Дама у шубі вийшла хвилин через п’ять. Найперше поправила вінок, що висів трохи косо. Підняла молоток з хідника.

– Домовилася, – сказала спокійним тоном. – На вихідні буду знімати, а в будні його не чіпатимуть…

– Ходімо до мене, кави поп’ємо, – запропонувала Вероніка. – Я тут поруч мешкаю.