Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 14

Дарія Іванівна вдома у Вероніки розслабилася, їй було затишно. Поплакала трохи за померлим чоловікомаптекарем. Поскаржилася на долю. Похвалила каву, що її приготувала Вероніка. Порозпитувала господиню про її сімейні справи.

Вероніка була налаштована на відвертість, але не свою. Про Семена сказала лише кілька слів, та й то надто хороших, на що вдова аптекаря недовірливо насупилася, але тільки на мить. А далі продовжила про себе й про свого.

– Мій теж був чудовим і незвичайним, – її темні очі сяйнули душевним теплом. – Часом телефонує і радісним голосом: «Зараз прибіжу, люба! Вари каву!». І кава виходила така, як у вас, – вона кинула на господиню багатозначний погляд. – У мене така кава тільки для нього вдавалася. Коли собі чи подрузі заварювала – завжди гірше. Гаряче у вас. Зате куривом не пахне! Ви ж не палите? – Дарія Іванівна пробіглася поглядом по двох білих італійських батареях. – А ми, коли ремонт робили, так і лишили старі, ребристі, з чавуну. Лише пофарбували їх. У нас прохолодніше. Ви знаєте, що холод допомагає продовжити молодість?

Гостя на мить замовкла, мабуть, замислившись про молодість.

– Дітей у вас нема? – запитала знову.

І тут вчасно рипнули вхідні двері. Вероніка зірвалася з місця. Визирнула в коридор. Побачила чоловіка.

– Сеню, в нас гостя.

Дарія Іванівна відразу почала збиратись. Також пройшла в коридор, одягла шубу. Критично оглянула на чоловіка Вероніки.

– Я там, на столику, візитівку залишила. Телефонуйте! – сказала вона, вже виходячи з помешкання. – Тепер ви до мене на каву! Ага, і ваш телефончик дайте!

Вероніка швиденько записала їй обидва свої номери – і домашній, і мобільний. На прощання отримала від гості ще одну приязну посмішку. Зайшла слідом за Семеном до кухні.

– Ти чого такий похмурий? – запитала вона.

Семен був радше стомленим, ніж похмурим. Він уже встиг налити собі чарочку коньяку.

– Переодягнися, – попросила Вероніка, оглядаючи його не надто свіжий светр і потерті джинси. – Я виперу!..

– Хто це був? – поцікавився Семен.

– Дружина аптекаря, якого вбили. Пам’ятаєш, коли ти під ранок прийшов… – вона раптом обірвала себе.

Семена пересмикнуло, наче від раптового переляку. Він випив коньяк, налив ще.

– Налий і мені, – попросила дружина.

Семен здивувався. У його погляді прокинулися людяність і доброта. Він вийняв ще одну чарку, наповнив її і подав Вероніці.

– Я з нею випадково познайомилася, – розповіла вона Семенові, пригубивши коньяк. – Просто вийшла на ріг, а там жінка з хлопчиною свариться. Дивлюсь, а в неї у руках маленький траурний вінок і молоток. Виявляється, вона у стіну цвях вбила, ну, там, де він загинув, а охоронець кав’ярні не дає їй вінка повісити. Каже, що буде клієнтів відлякувати…

– І що?

– Вона до власника пішла. І домовилася, що в робочі дні вінок висить, а на вихідні вона його знімає…

– Гм-м, – видихнув Семен. – А в нас НП! Охороняли бізнес-пікнік Геннадія Ілліча, а поряд якісь мудаки полювали, теж, мабуть, депутати. Я послав своїх людей, щоб вони мисливців від пікніка «відсунули», а ті чи то випадково, чи навмисно одного з моїх у ногу дробом поранили. Відвезли пораненого в районну лікарню, а ті здуру міліцію викликали. Тепер міліція буде нерви псувати… Доведеться Геннадія Ілліча просити, щоби втрутився, бо інакше у спокої не залишать.

Розмова Вероніки з чоловіком якоюсь несподівано теплою вийшла. Семен навіть заспокоїти себе дозволив. І переодягнувся у все чисте, хоча нікуди йти поки що не збирався.

За вікном наливався свинцевим морозом ранній зимовий вечір. По краях шибки поблискували візерунки.

Вероніці захотілося ще чарку коньяка і на додачу ковток свіжого морозяного повітря. Вона відчинила кватирку, зачекала, поки холод з вулиці не торкнувся її щік, і випила коньяк одним духом.