Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 15

За неповну годину прогулянок Пташиним ринком Діма ледве дуба не врізав. Котячий товар був представлений лише кошенятами, до того ж переважно благородних і дорогих пород. Продавала одна бабуся двох дорослих сіамських кішок, але, вочевидь, почала вона їх продавати тоді, коли обидві теж були ще кошенятами. І обличчя, і руки старої були рясно поцяцьковані слідами котячих кігтів.

Дімі більше сподобалася пара вгодованих папужок у красивій просторій клітці. Хвилин п’ять він стояв, спостерігаючи за розумними птахами. А потім повернувся до головного завдання. Пройшов уздовж трамвайної колії вже за огорожею ринку. Там, як йому повідомила стара з сіамками, бомжі за три гривні всяку приблудну сірість продають. Почувши слова «приблудна сірість», Діма миттєво уявив собі Мурика. Але того дня бомжів з дешевими котами за парканом ринку щось видно не було. І опинився врешті-решт остаточно промерзлий Діма знову перед жінкою у теплому сільському кожусі і грубих чоботях, біля ніг якої на асфальті в плетеному кошику під шматком пледу грілися сірі кошенята по дванадцять гривень за штуку.

– Мені потрібен великий сірий, – зітхнувши, сказав Діма.

– Наскільки великий? – поцікавилася добре утеплена жінка.

Діма показав руками приблизний розмір Мурика. Потім пояснив, у чому його проблема. Про жінчине горе розповів, про світлину кота в рамці з траурним чорним кутиком.

– Ой, у мене самої, коли Салфєточка під авто потрапила, мікроінфаркт був! – сплеснула руками жінка. – Вашій дружині з чоловіком пощастило! А мене мій три тижні підряд дурепою називав!

Діма похвалу на свою адресу «з’їв» із задоволенням. Хотів для продовження діалогу посварити чоловіка продавчині кошенят, але вчасно спинився. Бо помітив, як в очах жінки сяйнула думка.

– Є в мене один сірий кіт на приміті, нічий. Я його підгодовую, я ж на першому поверсі живу, – почала вона, привітно всміхаючись. – А вашого ж як звали?

– У нього дві клички було. Для дружини – Мурик, а для мене – Мурло… Але головне, щоб на Мурика відгукувався.

– Та вони за рибу з ковбасою на що завгодно відгукуватися будуть! Приїжджайте через тиждень. Я його одомашню і до нової клички привчу.

– А скільки буде коштувати? – обережно спитав Діма.

– Ну, скільки не шкода, плюс на ковбасу і взагалі на харч… Гривень з п’ятдесят…

Діма кивнув. Узяв у жінки номер телефону, бо не пам’ятав, які там у нього зміни наступного тижня, і рушив жвавенькою ходою до кав’ярні-«розливайки», що її запримітив дорогою до Пташиного ринку. Тепер можна було не просто зігрітися чарчиною горілки, а відзначити майбутнє повернення додому «блудного Мурика».