Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 22

У приміщенні було жовто від світла трьох яскравих ламп, прикріплених до навдивовижу низької стелі.

– Ви, головне, не хвилюйтесь! Кості у вас цілі. Лише забиття і синці, – Єгор нахилився над Іриним обличчям і підбадьорливо всміхнувся.

– Не применшуйте! – пролунав поруч інший, незнайомий чоловічий голос. – Струс мозку, мабуть-таки, є.

Іра повернула голову набік і побачила лікаря у білому халаті. Молодий хлопець з тонкими вусиками, тонким носом. На голові лисина, і в одному вусі крихітна срібна сережка.

Ірина роззирнулася. Зрозуміла, що лежить на ношах у машині «швидкої допомоги». У квадратику віконця – темно. Всередині, у тілі, якась порожнеча й гул.

– А куди ви мене везете? – запитала.

– Нікуди, – спокійно відповів лікар. – Вам полежати треба. Спробуйте поворушити пальчиками на руках і ногах.

Поворушила, відразу й тіло своє відчула, не таким уже порожнім і гулким воно їй здалося. А пальчики на ногах якось аж надто легко заворушились. Вона трішки підняла голову, допомогла собі ліктем піднятися ще вище і глянула на ноги. Ага! Звичайно! Чоботи ж вони зняли, тому й пальцям ніг стільки свободи.

– Іро, я вас додому відвезу. Не бійтеся. Ніяких лікарень «швидкої допомоги»!

– Так-так, краще не треба, – кивнув лікар. – Там такий набір інфекцій, що краще відразу на цвинтар!

– Похмурі у вас жарти, – дорікнув лікареві Єгор. – Ні, щоб щось гарне сказати.

– А от ви поживіть на вісімсот гривень у місяць, тоді я ваші жарти послухаю!

– Міняйте професію, – порадив лікареві Єгор.

– Я саме про це думаю, – зізнався лисуватий лікар.

Іра лежала на ношах, слухаючи розмову двох чоловіків. «Може, я не права? – думала вона. – Ось лікар усього вісімсот отримує, а я – тисячу вісімсот. І начальницю розізлила…»

Вона важко зітхнула й заплющила очі, втомлені різким світлом.

– Ну, піднімайтесь! – вирвав її з роздумів Єгор. – Спершу повільно опускаємо ніжки. Взуваємося…

Він сам обережно взув її. Застібнув блискавки на чоботах.

– А тепер встаємо…

Ірина звелася на ноги і побачила, що вона без пальта, і так соромно їй стало за свій одяг.

Єгор допоміг їй вийти зі «швидкої». Поряд, схлипуючи колесами по розім’ятому снігу, проїжджали авта. Ось і знайома зупинка, і темний парк.

– Боже! Пізно вже! – злякалась Ірина.

– Ходімо, – прошепотів їй Єгор. – Я у дворі вашої «молочної кухні» машину залишив!

Поки йшли, Ірина кинула погляд на вікна своєї роботи. Вікна цілого другого поверху горіли яскравим жовтим світлом, від під’їзду до під’їзду.

Єгор посадив Ірину на переднє сидіння. Затріснув дверцята, і їй здалося, ніби вона у заметеній снігом хаті. Темно й холодно. І шурхотіння мітли, точніше, щітки, якою він змітав сніг з машини.

Містом їхали повільно. Тільки на проспекті Перемоги потік автівок рухався швидше.

Щоб не думати про своє зболіле тіло і не намагатися зрозуміти, що саме болить через бідони з молоком, а що через авто, котре її збило, вона розповіла Єгорові про свою розмову з начальницею, та й про бідони, які довелося тягнути разом із старенькою нянею.

Її розповідь завершилась якось надто швидко, і в машині запанувала тиша. Їй хотілося почути голос Єгора. Твердий, рішучий і, якщо можливо, турботливий. Але Єгор мовчав. Мовчав хвилин п’ять. А потім сказав:

– Ніяка вона не Неллі Ігорівна. Це вона себе задля благороднішого звучання перейменувала. А те, що ти більшої зарплатні вимагала, це правильно. Не сумнівайся!

– А ви про малюка дізналися? – спитала з надією в голосі Ірина.

– Ні ще. Хлопці займаються. У нас система взаємовиручки. Я їм, кого треба, продзвоню, вони мені, кого треба, прорентгенять. Поки що ось вашу Неллі Ігорівну перевірили. Виявилася Галиною Тимофіївною Сліпченко. Три рочки тому ще поробки та пристріт знімала за двадцять гривень з клієнта, а тепер ось…

– То, може, це вона мене під машину послала за те, що я підвищення зарплатні захотіла? – не на жарт злякалась Ірина.

– Ірочко! Думайте про хороше.

– Ой, торбинка! – згадала Іра. – Торбинка і коробка цукерок! Мабуть, підібрав хтось.

– Я пошукаю, – спокійно пообіцяв Єгор.

За півгодини Єгорова червона «мазда» звернула на Макарів, а потім на Кодру. Підвіз він її під самий будинок. Потім допоміг вийти з машини.

– Ось, – подав Ірині кілька «грубих» купюр. – Вважайте це отриманим підвищенням і водночас відпускними. Полежіть удома з тиждень, Ясю погодуйте. Ніякого Києва! А я до вас скоро заїду, провідаю.

Іра кивнула й завмерла, стоячи біля хвіртки, поки червона машина не розчинилася у дивній темряві цього зимового вечора, яка раптово видалася їй бузковою.