Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 8

Уранці Вероніка полюбляла одягати спортивний лижний костюм. У цьому костюмі вона виглядала такою граційною і свіжою, що сама думка про ранкову зарядку чи похід до фітнес-студії викликала іронічну посмішку на її милому личку. Сьогодні їй вдалося поніжитися у ліжку до пів на одинадцяту. І ось тепер, коли вона остаточно прокинулась, їй захотілося витратити трохи енергії на домашні справи. Вероніка витерла пилюку з мікрохвильовки, з підвіконь. Потім узялася за прання.

Завантаживши в машину-автомат усі білі речі, Вероніка раптом згадала про Семенову сорочку. Знов нахилилася до пральки, відчинила круглі прозорі пластикові дверцята й висмикнула за рукав чоловікову сорочку. Рукав, за який вона смикнула, був іще більш-менш чистим, зате другий! Вона піднесла сорочку до вікна й придивилася до бурої плями. Понюхала її, потерла ніжними пучками пальців. За мить вона вже не сумнівалася: сорочка була заляпана кров’ю. Вероніка замислилась і відчула, як від її власних думок по спині пробігли мурашки. «Краще вже змиритися з тим, що у чоловіка з’явилась якась тимчасова коханка, ніж після дванадцяти років спільного життя з’ясувати, що твій чоловік – убивця!».

Вона встромила сорочку назад до пральки. Натиснула кнопку пуску і в замислено-тривожному стані повернулася назад до кухні.

У помешканні було тихо. Семенові з самого ранку зателефонував його постійний замовник Геннадій Ілліч, і чоловік одразу пішов у справах. Минулої ночі він нікуди не зникав. Вона, хоч їй було незручно, цілу ніч не знімала руки з його плеча.

Уже сидячи за кухонним столиком біля вікна, за яким легкий сніжок плавно опускався до землі, Вероніка знову згадала про вбивство аптекаря. «Може, спитати сусіда? – подумала вона. – Він, мабуть, щось про нього знає! Газети читає, новини по всіх каналах дивиться! Ану ж убивцю вже знайшли?».

Чай з медом знімав напругу й пом’якшував тривогу. Вона могла б отак і півгодини сидіти біля вікна, і годину. Але питання, навіть якщо ставиш їх собі подумки, можна заспокоїти лише відповідями. Інакше вони сверблять, наче комарині укуси. І Вероніка вийшла на сходовий майданчик, подзвонила у сусідські двері. Кілька хвилин почекала й повернулася до себе.

«Що ж, така доля», – вирішила вона.

І відразу замислилася про долю.

А що доля? На долю їй гріх було скаржитися. Єдина дитина в сім’ї військового льотчика та вчительки географії. Удома завше багато цукерок, червоної риби, великий глобус на серванті, з якого мама подеколи витирала пилюку. Дурнуватий шлюб у вісімнадцять років. Через півроку – розлучення. Другий шлюб зовсім не дурнуватий, і триває ось уже тринадцятий рік. За цей час Семен виріс з торгівця відеокасетами на Петрівці до власника невеличкої, зате міцної фірми з охорони різноманітних серйозних зустрічей і виїзних корпоративних заходів. Власне, то й не фірма була, а просто двоє старих друзів: Семен і Володька, плюс за необхідності ще троє-четверо фізично міцних знайомих хлопців напохваті. За чотири роки роботи в охоронній справі Семен заробив на гарне двокімнатне помешкання на Стрілецькій у самому центрі. Офіс був йому непотрібний. Все вирішувалося по телефону. Головний замовник – Геннадій Ілліч – був депутатом парламенту, і відповідно, все його депутатське життя незалежно від часу доби складалося з бізнес-зустрічей та схожих подій, що потребували таємності й охорони. Семена він знав давно, ще з Петрівки. Тоді у нього було прізвисько Гена-крокодил і займався він щоденним збором грошей з торгового люду. «Вийшли ми всі із народу, діти сім’ї трудової…» – полюбляв наспівувати Геннадій Ілліч, і щоразу, коли в цю мить поруч опинявся Семен, йому згадувалося його сорок сьоме місце в третьому торговому ряду. Пісня, наче реп’ях, відривалась від депутата і до самого вечора крутилася Семенові на язиці. Інколи він її мугикав, уже заходячи до помешкання після роботи. Вероніка, що вивчила закономірність появи цієї пісеньки в домашньому «ефірі», лише підсміхалася.

Свого часу вона багато довідалася від Семена про перипетії базарного життя. У часи торгівлі відео Семена не раз арештовувала міліція, і він під час арештів примудрявся зав’язати купу корисних знайомств. Колишні сержанти сьогодні вже стали майорами й полковниками, займали поважні посади і ставилися до Семена як до друга юності, свідка їхнього професійного й кар’єрного зростання. Доля? Звісно, доля!

І раптом Вероніка здригнулася. Її кинуло в крижаний холод, у прірву. Вона згадала те, що трапилося сім років тому й чого, за обіцянками її психотерапевта, вона більше ніколи в житті не мала б згадувати.

Вона у відчаї глянула у вікно, на пухнасті сніжинки, що кружляли і плавно падали додолу. Її права долоня мимоволі ковзнула стільницею і вперлась у горнятко з недопитим чаєм. Через мить воно полетіло вниз. Дзенькіт розбитого фаянсу відвернув Вероніку від думок. Вона обернулася, поглянула на підлогу, на білі скалки горнятка. Її трохи попустило. Але той раптовий душевний холод зненацька перетворився на фізичний. Вероніку лихоманило. Вона зайшла до спальні, знайшла у шафі теплий норвезький светр. Надягнула його поверх «адідасівської» спортивної курточки. Далі рушила до ванної й закуталась у махровий халат смарагдового кольору – подарунок Семена на минулий День Валентина. Підперезалась тугіше. Уся та коротка метушня з утеплюванням чи то душі, чи тіла повернула її в реальність.

Великі уламки горнятка вона позбирала пальцями. Дрібніші змела віником. Протерла підлогу й вирішила вийти під сніг. Білий колір завше її заспокоював, змушував почуватися маленькою, допитливою й беззахисною дівчинкою. Їй згадалось, як вона всього боялась у віці чотирьох-п’яти років. Боялась опинитися самою посеред засніженого поля, коли їздила з батьками до знайомих у село під Києвом. Боялась підходити близько до шосе, яким мчали велетенські гуркітливі вантажівки. А найцікавіше, що їй подобалося відчуття страху, як багатьом дітям подобаються страшні казки, розказані на ніч – вони не відпускають дитину в сон, змушують зазирати під ліжко й засинати з увімкненим світлом, щоб чудовиська й страховиди з казок не прослизнули до дитячої спальні.

Замість махрового халата Вероніка одягла довгу коричневу дублянку, перед тим обмотавши шию шаликом з козячої вовни.

Зараз вона прогуляється вздовж високого потужного заднього муру Софіївського собору. Дійде до Стрітенської, далі до Рильського провулка, і назад. І так разів зо три-чотири. Це її перевірений маршрут заспокійливої прогулянки. І якщо з неба падає сніг, а вона крокує вздовж високої білої монастирської огорожі, то все у світі владнається. У її внутрішньому світі. Інший світ їй непідвладний.