Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 28

Наступний ранок в Ірини почався теж солодко, як у дитинстві. Вона лежала під однією ковдрою з Ясею майже до дев’ятої ранку.

Вхідні двері за цей час кілька разів скрипнули, відчиняючись і зачиняючись. Мама виходила годувати курей. Вставати Ірині не хотілося. Зате захотілося шоколаду, і вона вийняла принесену Єгором плитку «Оленки». Розгорнула її, прислухаючись до солодкого шелесту фольги.

Чи то від ніжного гіркувато-щемкого смаку, чи з якоїсь іншої причини, а може, й зовсім без причини, їй згадався Маріїнський парк і невисокий бірюзовий палац за чорними стовбурами дерев. І хрускотіння снігу під ногами згадалося.

І хоч тепло їй було під ковдрою і затишно, як ніколи, а спогади про парк трошки вкололи. А тут ще й груди болять. Не п’є Яся стільки молока, скільки у маминих грудях набирається.

За вікном зупинилася автівка.

«Єгор!» – зраділа Ірина.

Квапливо, але обережно, щоб не розбудити Ясю, встала з ліжка. Одягнулася. Визирнула у вікно.

Ні, не Єгорова машина стоїть за парканом. У Єгора червона, а ця чорна.

Стук у двері.

– До тебе хто-то? – запитала, зазирнувши до кімнати, мама. – Я піду, одкрию.

– Ірина Анатоліївна вдома? – пробасував незнайомий чоловічий голос.

– Дома, дома вона, – відповіла мама.

– Скажіть, хай збирається!

Мама влетіла до Ірининої кімнати перелякана.

– Там двоє бритоголових, як з «Бандитського Петербурга», в чорних пальто, – тихо забідкалася мама. – Видно, когось важного обидила. Може, міністерську дитинку без молока оставила?!

Ірина квапливо вдягалася. Материн переляк передався їй. Руки тремтіли, ноги в теплі коричневі колготи ніяк не влазили. Минуло щонайменше десять хвилин, поки вона вийшла в коридор.

Зустрілася поглядом з двома високими чоловіками в чорних шкіряних пальтах. Вони стояли біля дверей нерухомо, як варта. Очі – холодні, байдужі.

– А коли я додому повернуся? – запитала Ірина, вже виходячи й на ходу озираючись на схвильовану матір.

– Як завжди повернетесь.

Один з чоловіків сів за кермо. Другий посадив Ірину на заднє сидіння, а сам умостився поруч з водієм.

Машина ревнула. З-під передніх коліс посипала дрібна крижана крупка. Автівка рвонула з місця так, що ледь не знесла випадково їхній дерев’яний паркан, бо кинуло її на заледенілій ґрунтовій дорозі спершу на огорожу, а потім у протилежний бік.

Водій явно поспішав. Ірина дивилася крізь лобове скло і з жахом спостерігала одну й ту саму картину: як автівка під’їжджає на швидкості просто під задні світла чергової машини й сигналить якимось незвичним звуком, що нагадує сигнал повітряної тривоги з фільмів про війну. І машина, що їхала попереду, відразу злякано відскакує вбік.

«Хоч би радіо ввімкнули», – подумала Ірина й зітхнула. Може, вони й ввімкнули б радіо, якби Ірина попросила.

Але вона мовчала й лише дивувалась, як замість переляку в ній наростає німа покора. Покора долі. І перса, повні молока, а тому неймовірно тяжкі, болять. І спина неприємно ниє, і литка права у чоботі заніміла.

А машина мчала до Києва Житомирською трасою з величезною швидкістю. Даїшник з радаром лише з цікавості спрямував свій пристрій на цей чорний «лексус» і присвиснув захоплено.

– Сто дев’яносто три! – сказав він напарникові, кивнувши на авто, яке щойно прошмигнуло.

Напарник, виразно не схваливши захвату свого колеги, крутнув головою.

– Хоть би вони в дерево врізались, а не в автобус, – пробурчав він.

Через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася біля знайомого Ірині будинку. Чоловік, що сидів біля водія, провів її до самих дверей, за якими вона залишила не один літр свого молока. Сам натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинила нянечка Віра. Чоловік у шкіряному пальті заштовхнув Ірину всередину і тріснув дверима, сам лишившись назовні, на сходовому майданчику.

– Що ж ти так? – докірливо мовила старенька Віра.

Від цих слів Ірині стало соромно. Вона зняла з плечей хустку, повісила на вішак пальто.

– Начальниця тебе жде, – сказала з острахом старенька.

Двері до кімнати з ванною навпроти кабінету начальниці були відхилені, і Ірина помітила краєчком ока, що ванна знову була наповнена молоком. І молода жінка в білому халаті вимірювала термометром температуру молока.

– Двері зачини! – почула раптом Ірина неприємний голос начальниці.

І зрозуміла, що вона вже в її кабінеті. Як вона переступила поріг, і не помітила.

– Ти що, думаєш, зможеш мені безкарно кров псувати?! – заговорила вона крізь зуби. – Зарплатні їй стало мало! Та я тебе голу й босу надвір вижену!

Ірина глянула на Неллі Ігорівну радше здивовано, ніж налякано. Ну навіщо, питається, потрібно було посилати по неї машину й везти до Києва, щоб потім пообіцяти голою і босою надвір вигнати?

Начальниця, не помітивши на обличчі молодої жінки очікуваного ефекту від своїх слів, ненадовго змовкла.

– Скільки тобі треба зарплатні, щоб ти роботи не прогулювала? – спитала вона холодним тоном.

Цього питання Ірина не чекала, тому глянула на Неллі Ігорівну з іще більшим здивуванням.

– Чого мовчиш?

Ірина знизала плечима, і відразу відчула біль у грудях.

– Йди працюй. Після обіду прийдеш, і порозмовляємо! Коли обоє грудей вже зм’якли, спорожнені за допомогою маленької помпочки, Ірині полегшало. Вона була готова, як звичайно, піти на прогулянку до Маріїнського парку. Але тільки-но підійшла до вішака, як бажання виходити зникло. Ану ж там, у парку, Єгор? А він же їй наказав цілий тиждень удома лишатися! Ну, не наказав, то сказав, яка різниця?

Вона з’їла кашу, яку нянечка запропонувала. Підійшла до вікна, приміряючись поглядом до зими надворі й намагаючись уявити себе модно вбраною й красивою, попід руку з Єгором. Потім, уже перед дзеркалом у туалеті, роздивлялася своє волосся, і воно їй не сподобалося. Ні кольору, ні зачіски. Ні довге, ні коротке. Пофарбувати б його, чи що? А який колір зараз подобається чоловікам?

Після другого, післяобіднього зціджування молока Ірина згадала про начальницю. Зайшла до неї. Чекала, що та знову сваритиме й грубіянитиме, але цього разу начальниця зустріла її байдужим поглядом. Простягнула конверт.