Читать книгу Нічний молочник - Андрей Курков - Страница 20

Субота була освіжаюче-морозяною, але Семен не почувався свіжим. Включитися в «режимний стан» (так він сам називав процес охорони чиєїсь безпеки) йому було зовсім нескладно. Просто звичка. У кожному чоловікові спить солдат. До того ж спить він двадцять чотири години на добу й зривається на рівні ноги лише за особливою внутрішньою командою. Якщо навчитися командувати цим власним внутрішнім солдатом, то можна досягти будь-якої мети, найчастіше – кар’єрної. Але чоловіки сьогодні цивільні пішли – ззовні і всередині. Мета життя – розслаблення кінцівок і голови. А таких, як ото Семен, дуже мало по землі ходить. Якщо вже він скомандує своєму внутрішньому солдатові, то він встане й служитиме добами без спочинку. Отож свіжість тіла – це плюс, але не головний, а додатковий.

За кермом «ниви» сидів Володька, давній товариш Семена. Вони вже виїхали на стару Обухівську трасу. До місця лижної прогулянки лишалося кілометрів десять.

– Знаєш, – озвався Семен до Володьки. – У мене є до тебе одне прохання… Делікатне.

Володька кинув погляд на свого шефа й приятеля.

– Треба буде постежити кілька ночей…

– Чоловік? Жінка? – запитав водій.

– Чоловік, – видихнув Семен.

– Добре, – кивнув Володька.

– Все буде оплачене, – додав Семен.

– Коли починати?

– Можна завтра, біля опівночі.

– Фотку даси?

– Не знадобиться. Ти його знаєш.

– Хтось з наших? – у голосі Володьки почулися нотки напруженої підозри.

– Ага, – Семен важко зітхнув.

Володька подумав про зрадників. Про тих, кого ловили й розстрілювали в старих радянських фільмах про війну й шпигунів. Він перебрав у думках усю їхню нечисленну команду, яку зібрав довкола себе Семен, щоб розпочати цю порівняно нескладну охоронну справу. Всі були нормальними хлопцями. Або ж здавалися такими.

– Назви! – попросив Володька.

– Все залишиться між нами, – проказав Семен, хоч і розумів, що це цілком непотрібне попередження може образити Володьку. У справжніх чоловіків не буває зайвих або невчасно сказаних слів. – Справа в тім… – почав було Семен, але обірвав себе. Замовк.

– Я слухаю, – не відриваючи погляду від добре прибраної від снігу дороги, промовив Володька.

– Останнім часом, – у Семеновому голосі з’явилося більше твердості. – Зі мною щось негаразд… Я хотів тебе попрохати постежити за мною.

Володька пригальмував, з’їхав на засніжене узбіччя, просто під сосни, що росли по обидва боки траси.

– Не зрозумів, – Володька уважно подивився у вічі шефові. – З тобою все гаразд?

– Якщо б у мене все було гаразд, я б не звертався до тебе, – Семен глянув на годинник. – Можемо запізнитися, – сказав він спокійно, холодним робочим тоном, позбавленим інтонації. – То що, постежиш?

Володька кивнув.

– У будинку навпроти на другому поверсі є віконце. Просто на сходовому майданчику. Там тепліше. Якщо я буду робити щось дивне – зупини. Можеш силою.

Володька вивів автівку назад на трасу. Невдовзі вони зупинилися на роздоріжжі, на самому початку лісової дороги, добре втрамбованої широкими колесами джипів. Зупинилися біля «дев’ятки», в якій сиділо ще троє міцних чоловіків. Тепер уся команда була у зборі. До приїзду «лижників» лишалося півгодини. Але перша машина, двоє хлопців з обслуги «лижників», уже проїхала далі лісовою дорогою. Їм треба було облаштувати місце для пікніка. Розставити мангал, розкладні стільці й столик.

Семен переконався у професійності цих хлопців дуже швидко. Коли вони, пропустивши вперед на лісову дорогу два джипи з українськими прапорцями й трицифровими числами на держномерах, зайняли своє місце у хвості «кортежу» і виїхали на велику галявину, що нагадувала радше стаціонарне місце для відпочинку. У мангалі горіли дрова. Великий квадрат снігу був витоптаний чи втрамбований, перетворений на затишний пікніковий майданчик, на якому стояв столик, застелений цератою. Довкола – чотири дерев’яні стільці. Автомобільний ящик-холодильник червоного кольору наче додавав до цієї ідилії думку про високі технології комфорту.

Тільки-но «оцифровані» джипи зупинилися, хлопці підскочили до машин і відстібнули від багажників на даху чотири однакові пари лиж «Саломон».

Двох «лижників» Семен добре знав, то були Геннадій Ілліч і ще один депутат від опозиції, який любив давати телевізійні інтерв’ю. Двоє інших були йому не знайомі. Та й байдуже йому було, хто є хто.

Він просто підійшов до чолов’яг аж ніяк не спортивної статури, але в дуже спортивних лижних костюмах, привітався лише з замовником. І відразу повернувся до своїх хлопців.

«Ниву» відігнали метрів на двісті в бік старої Обухівської траси і там залишили. «Дев’ятку» відігнали далі лісовою дорогою. Ввімкнули рації й розійшлися по периметру. Головне правило – якнайменше муляти очі замовникові. Вони відпочивають, у тому числі й очима.

А для Семена і його хлопців зимове лісове повітря – наче склянка апельсинового фрешу. Стовбури сосен – тонкі. Ліс ще молодий, отже, проглядається чудово. Робота буде нескладною, а до перших сутінків лижники вгамують свій спортивний запал і повсідаються за столик. Будуть горілку пити, шашлик їсти й про гроші власні й державні теревенити, регулярно їх плутаючи. В сутінках, звісно, небезпек більше, але всі ці депутати-замовники живуть з власним страхом, наче з дружиною, нерозлучно. Вони знають, чого й навіщо їм боятися. Кожен свідомий, за що його могли б покарати. Але ніхто не знає в обличчя виконавця покарання.

«Лижники» виділили на спорт не більше, ніж півгодини. Після цього один з хлопців з обслуги пристебнув усі лижі назад до багажників на дахах джипів і перетворився на офіціанта.

Семен стояв під сосною метрів за сорок від галявини. Слухав дзвінке щебетання зимових птахів. Думав про Вероніку. Думав про те, що треба з нею бути ніжнішим і добрішим. Що треба іноді додому приносити квіти. І міркувалося йому на легкому морозці приємно.

Вже й запах шашликів долетів до його ніздрів. Почали спускатися сутінки. Застільні розмови «лижників» погучнішали, й до Семена інколи долітали цілі фрази. На своє здивування, Семен збагнув, що сперечаються про церкву, яка, мовляв, з церков краща.

Багаття знову розпалили, але цього разу явно задля романтики, а не задля свіжого шашличного жару. Запах від вогнища йшов ялицевий, смолистий. А на сосновому жарі шашликів не смажать – це кожен хлопчисько знає.

Нарешті розмова затихла, і Семен зрозумів, що пікнік наближається до кінця. Підійшов до галявини. Зачекав, поки «лижники» повставали з-за столу. Двоє відійшли до мангала, в якому, потріскуючи, горів вогонь. Двоє інших лишилися за столиком.

Геннадій Ілліч, перш ніж сідати до авта, поманив Семена пальцем.

– До мене поїдемо, – сказав приязним, але втомленим голосом. – Хочу друзям щось показати. Твоїм чаю наллємо, – кивнув він на хлопців-охоронців, що стояли віддалік.

«Нива» й «дев’ятка» їхали слідом за трьома джипами. Виїхавши на трасу, повернули праворуч, убік Обухова. Кілометрів через десять звернули ліворуч, і асфальтова дорога почала петляти вздовж високих парканів, за якими росли такі ж високі молоді сосни, як і в лісі.

Нарешті джипи пригальмували і в’їхали у відчинені ворота. «Нива» й «дев’ятка» залишилися на дорозі біля огорожі. Семен з Володькою зайшли на територію. Своїм хлопцям Семен дав команду з машини без потреби не виходити.

За парканом пряма, освітлена приземкуватими ліхтарями дорога вела просто до масивного триповерхового особняка.

– Гей, Сеню, давай, поквапся! – долинуло з боку джипів, які стояли вже біля східців будинку.

Семен піддав ходу. Вони підійшли до чотирьох «лижників», і Геннадій Ілліч рішучим кроком повів усіх розчищеною стежиною за будинок.

Тут уже не було ніякого освітлення. Сніг у сутінках здавався сірим, а стовбури сосен – акварельно-чорними.

– Усі тут? – командирським голосом запитав господар садиби.

І, не чекаючи відповіді, посвітив кишеньковим ліхтариком на найближче дерево, до якого була прикріплена залізна скринька з червоним зиґзаґом попереджувальної блискавки. Господар відчинив дверцята скриньки, і, присвічуючи собі ліхтариком, узявся за важіль рубильника й різко підняв його вгору. Блиснула іскорка, але куди їй було змагатися з кількома потужними прожекторами, закріпленими на висоті десяти-дванадцяти метрів на стовбурах сосен. Прожектори з трьох боків освітили викладену з червоної цегли церкву з трьома позолоченими банями. Висока, могутня, вона значно перевершувала своєю архітектурною енергією триповерховий особняк господаря.

– Ну, як?! – запитав Геннадій Ілліч, насолоджуючись подивом на обличчях запрошених. – Ходімо всередину!

Він заклично махнув рукою і рушив до кованих воріт церкви.

Всередині, як здалося Семенові, було холодніше, ніж надворі. Кілька жарівок горіли на внутрішніх стінах. На кам’яній підлозі лежали розкидані риштування.

– Петю, де коньяк? – запитав господар у свого помічника, і той кулею вилетів з церкви. Зате гулке відлуння його кроків, здавалося, ще було чутне, коли він повернувся з пляшкою «Хенесі» та одноразовими пластиковими чарочками в руках.

– На першу службу всіх запрошу! – пообіцяв господар. – А поки що вип’ємо за Бога! Щоб він ніколи нас не полишав!

Володька й Семен відійшли трохи вбік. Господар знав правила й коньяку їм не пропонував. Щоправда, й обіцяного чаю вони не дочекалися.

Семен не міг не посміхатися, дивлячись на чотирьох громіздких чоловіків у лижних костюмах, що п’ють у церкві коньяк з пластикових чарок за Бога. Володька все задирав голову, щоб роздивитися внутрішній купол церкви, але йому це ніяк не вдавалося. Світло тьмяних жарівок було оманливим і створювало ілюзію низької стелі. Ота ілюзія й збентежила Володьку.

Уже повернувшись до міста, обидва авта зупинилися на Набережному шосе. Там Семен роздав хлопцям по сотні доларів, отриманих від замовника. Собі, як начальнику, залишив двісті.

«Дев’ятка» продовжила свій шлях убік Подолу. Володька повіз Семена додому.

– То як? Завтра опівночі? – запитав він.

Семен кивнув.

І тільки-но зупинившись перед вхідними дверима, Семен поглянув на годинник – пів на першу.

«Вероніка вже спить», – подумав він, відчиняючи двері.

Увімкнув світло в передпокої, і в очі йому відразу ж кинувся вінок, що стояв на підлозі під вішаком. Семен перелякався. Завмер на мить, перебираючи подумки всіх близьких родичів.

«Та я вже десь його бачив!» – подумав раптово. І згадав ріг Стрілецької й зовнішню стіну кав’ярні. Згадав розмову з дружиною про вдову аптекаря.

Вилаявся пошепки й пішов спати.