Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 10
Молодiсть
9
ОглавлениеЛіла саме перебувала не в найкращому стані, коли я на сходах у будинку її свекрухи зняла з неї сонцезахисні окуляри і розв’язала хустинку на шиї. Шкіра навколо ока мала синьо-жовтуватий колір, а на місці нижньої губи я побачила синю пляму з полум’яно-червоними розводами.
Родичам і друзям вона сказала, що одного сонячного дня послизнулась і впала на скелястому березі в Амальфі, коли вони з чоловіком вирішили проїхатися на човні до пляжу. Ліла виголосила цю брехню іронічним тоном під час святкового обіду з нагоди заручин брата і Пінуччі, і всі так само іронічно зробили вигляд, що їй повірили, особливо жінки, яким добре було відомо, що саме і як слід казати після того, як кохані чоловіки лупцювали їх від душі. Крім того, у районі не було тих (особливо серед жінок!), хто б не вважав, що Ліла заслуговує доброго прочухана. Отож ті сліди побоїв ні в кого не викликали обурення. Навпаки, Стефано почали любити й поважати ще більше: ось хто вміє поводитися, як годиться справжньому чоловікові!
А от у мене, щойно я побачила її в такому жалюгідному стані, аж серце стиснулося в грудях. Я міцно її обняла. Коли вона сказала, що не прийшла до мене, бо не хотіла, щоб я побачила її такою, у мене сльози навернулися на очі. Розповідь про її медовий місяць, як його називали у фотороманах, попри небагатослівність і майже прохолодність, мене розсердила і викликала страждання. Хоч мушу визнати: десь у глибину моєї душі закралося ледь відчутне задоволення. Я раділа, що тепер Лілі потрібна моя допомога, а можливо і захист. Мене розчулило те визнання вразливості не перед мешканцями району, а переді мною. Я відчула, як та відстань, що до цього віддаляла нас одна від одної, знову вмить скоротилася. У мене виникло непереборне бажання повідомити Лілі, що я вирішила покинути навчання, що від нього не було ніякого толку, а я не мала здібностей.
Але в ту мить її покликала свекруха, перехилившись через поруччя верхнього поверху. Ліла заспішила, почала швиденько прощатися, сказала, що Стефано її обдурив і що він був точно як його батько.
– Пам’ятаєш, як колись дон Акілле дав нам грошей за ляльок? – запитала вона в мене.
– Так.
– Ми не повинні були їх брати.
– Але ж ми купили за них «Маленьких жінок»!
– Ми вчинили погано. Відтоді я все робила не так, як треба.
У її голосі не було злості, лише сум. Потім вона знову наділа окуляри, зав’язала на шиї хустинку. Мене потішило оте її «ми» (ми не повинні були, ми вчинили), але дратував різкий перехід до «я»: я все робила не так. «Ми, – кортіло мені виправити її, – ми разом!» Але я цього не зробила. Мені здалося, що вона таким чином намагається призвичаїтися до свого нового становища, відчайдушно шукає, за що зачепитися, щоб упоратись якнайкраще. Перш ніж рушити нагору сходами, вона запитала:
– Хочеш прийти до мене додому, щоб повчитися?
– Коли?
– Сьогодні після обіду, завтра, щодня.
– Стефано буде незадоволений.
– Якщо він – господар, то я – дружина господаря.
– Не знаю, Ліло.
– Я виділю тобі окрему кімнату, зачинишся в ній.
– Навіщо це все?
Вона стенула плечима:
– Щоб знати, що ти поряд.
Я не відповіла ні «так», ні «ні». Пішла собі блукати містом, як завжди. Ліла була впевнена, що я і надалі вчилася. Вона звикла бачити мене своєю подругою в окулярах і з прищами, яка повсякчас скніє над книжками; їй навіть на думку не спадало, що я можу змінитися. Але я хотіла позбутися того образу. Мені здавалося, що приниження, якого завдала мені неопублікована стаття, довело мою неспроможність. Ніно, хоч він теж народився і виріс у злиденному кварталі нашого району, як я і Ліла, умів отримувати від навчання особисту користь, а я – ні. Отже, досить марних сподівань, досить чіплятися за науку. Слід прийняти власну долю, як то вже давно зробили Кармела, Ада, Джильйола, навіть Ліла по-своєму. Я не пішла до неї ні того дня, ні наступного, продовжувала прогулювати навчання, сердилася сама на себе.
Якось уранці я гуляла неподалік від ліцею, на Ветеринарській, що за ботанічним садом. Міркувала про те, що напередодні сказав Антоніо. Він сподівався, що його не заберуть в армію, бо він єдиний син у матері-вдови, єдиний годувальник у родині. Мав намір попросити у свого роботодавця в майстерні підвищення зарплатні, відкласти трохи грошей, щоб узяти в оренду бензозаправку на трасі. Ми б одружилися, я допомагала б йому управляти заправкою. Отаке просте й зрозуміле життя, моя мати його б схвалила. «Не можу я завжди робити так, як того хоче Ліла», – сказала я про себе. Але як важко було позбутися амбіцій, пов’язаних із навчанням! Ноги самі понесли мене до ліцею саме в той час, коли закінчувалися уроки. Я побоювалася, що мене можуть побачити викладачі, але водночас усвідомлювала, що хочу, щоб вони мене побачили. Мені кортіло, щоб мене помітили раз і назавжди не як ученицю-відмінницю або щоб ухопили за вухо і змусили знову вчитися.
Почали виходити перші учні. Я почула, що мене хтось покликав. То був Альфонсо. Він чекав на Марізу, але вона запізнювалася.
– То ви тепер зустрічаєтеся? – запитала я в нього насмішкувато.
– Та ні, то вона собі таке втокмачила.
– Брехун!
– Це ти брехуха! Казала, що хворієш, а сама – погляньте-но! – цвіте і пахне! Ґальяні повсякчас питає про тебе, я сказав, що в тебе висока температура.
– Так і є!
– Авжеж! Воно й видно!
Він тримав під пахвою кілька книжок, перев’язаних гумовою стрічкою. Його обличчя мало змарнілий вигляд після напруженого навчання. Невже у тілі Альфонсо, незважаючи на його вразливість і доброту, теж ховався дон Акілле, його батько? Невже батьки ніколи не вмирають і їхні діти попри все змушені тримати їх у собі? Отже, з мене теж колись вигулькне моя мати зі своєю кульгавою ходою, як невідворотна доля?
Я запитала в нього:
– Ти бачив, що твій брат зробив з Лілою?
Альфонсо знітився:
– Так.
– І ти йому нічого не кажеш?
– Треба знати, що Ліла йому зробила.
– А ти міг би скоїти таке з Марізою?
Він ніяково усміхнувся:
– Ні.
– Ти впевнений?
– Так.
– Чому?
– Тому що я знаю тебе, ми з тобою спілкуємося, разом навчаємося.
Спочатку я не второпала, до чого тут оте «я знаю тебе, ми з тобою спілкуємося, разом навчаємося». Аж раптом я побачила Марізу в кінці вулиці, вона бігла, бо запізнювалася.
– Он твоя дівчина, – промовила я.
Він навіть не обернувся, стенув плечима, пробурмотів:
– Прошу тебе, повертайся до ліцею.
– Я нездужаю, – відрубала я і пішла геть.
Мені не хотілося навіть вітатися з сестрою Ніно, будь-яка згадка про нього мене бентежила. А от туманні слова Альфонсо мене потішили, дорогою я ще раз прокрутила їх у голові. Він сказав, що нізащо б не підняв руку на майбутню дружину, тому що знав мене, тому що ми з ним спілкувалися, сиділи за однією партою. Він висловився із беззахисною щирістю, не боячись наділити мене здатністю якось впливати на його – хлопця! – поведінку і вчинки. Я була вдячна йому за цей незграбно висловлений натяк, що мене порадував і змусив замислитися. Коли впевненість у чомусь і так уже нетривка, досить якоїсь дрібниці, щоб її зруйнувати. Наступного дня я підробила підпис матері на записці про власне нездужання і повернулася до ліцею. Того вечора на ставках, обіймаючи Антоніо, щоб зігрітися, я пообіцяла йому: закінчу навчальний рік, і ми одружимося.