Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 25

У наступні дні Лілу охопив приступ лихоманкової активності. Почала вона з нової ковбасної крамниці, викладалася в ній так, ніби то була найважливіша справа у світі. Прокидалася рано, раніше за Стефано. Її нудило, потім вона готувала каву, після цього її знову нудило. Стефано став дуже уважний, хотів возити її автівкою, але Ліла відмовлялася: казала, що залюбки прогуляється на свіжому повітрі зранку, коли спеки ще немає, пройдеться ще порожніми вулицями, повз новобудови, більшість із яких ще стояли порожніми. Вона відчиняла крамницю, піднімала жалюзі, відмивала підлогу від фарби, чекала на робітників і вантажників, які мали привезти ваги, ковбасорізки, інше устаткування, указувала, куди й що поставити, сама пересувала меблі й пристрої, як краще. Насуплені здоровила, бандюганського виду парубки слухалися її, як за помахом чарівної палички, і беззастережно виконували всі її примхи. Оскільки Ліла, віддавши розпорядження, сама першою починала пересувати й підіймати важкі предмети, вони занепокоєно кидалися до неї зі словами «синьйора Карраччі!» і зі шкури пнулися, щоб їй допомогти.

Ліла, незважаючи на неймовірну спеку, яка всіх виснажувала, не обмежувалася роботою в новій крамниці. Інколи вона разом із невісткою ходила до приміщення на площі дей Мартірі, де незабаром мали відкрити взуттєвий магазин. Зазвичай роботою там заправляв Мікеле, а інколи – ще й Ріно, який вважав, що має на це право як виробник взуття «Черулло» і як свояк Стефано, що був партнером Солар. Там Ліла теж не байдикувала. Придивлялася, залазила на драбину, оглядала приміщення згори, спускалася і починала пересувати меблі. Спочатку це всіх дратувало, але поступово вони змирилися. Мікеле, який спершу ставився до Ліли з неприхованою ворожістю і єхидством, здавалося, першим зрозумів, що її поради йдуть на користь.

– Синьйоро, – звертався він до Ліли, кепкуючи, – приходьте й до мене в бар навести лад, я вам заплачу!

Наводити лад у барі Солар вона, звісно, не збиралася, але, наробивши чимало гамору на площі дей Мартірі, перейшла на царство Карраччі – стару ковбасну крамницю – і там запанувала. Примусила Стефано звільнити від роботи Альфонсо, якому треба було готуватися до осіннього перескладання. Переконала Пінуччу частіше ходити до крамниці на площі дей Мартірі разом із матір’ю. Таким чином, крок за кроком, день за днем, їй вдалося так переобладнати стару крамницю, що та запрацювала набагато краще і жвавіше. За незначний час вона показала, що робота Марії і Пінуччі нікуди не годилася, надала більше обов’язків Аді, переконала Стефано підвищити їй зарплатню.

Щовечора, повернувшись із «Сі Ґарден» і передавши дівчаток у материні руки, я заходила до ковбасної крамниці привітатися з Лілою, дізнатися, як вона почувається, поглянути, чи росте її живіт. Ліла нервувала, вигляд у неї був нездоровий. На мої запитання про вагітність або взагалі нічого не відповідала, або виводила мене на вулицю і плела якісь нісенітниці на кшталт: «Я не хочу про це говорити. Це як хвороба: у мене порожнеча всередині, від якої мені тяжко». А потім починала захоплено розказувати про стару і нову ковбасні крамниці, про магазин на площі дей Мартірі, переконуючи мене, що то особливі місця, де відбуваються неймовірні речі, доступу до яких я, бідолашна, не маю.

Але я вже добре знала ті її штучки, тому не давала себе ошукати, хоча все одно мене врешті зачаровувала її енергія, з якою вона була водночас і прислугою, і хазяйкою. Ліла вміла одночасно спілкуватися зі мною, говорити з покупцями, перекидатися словом із Адою і при цьому ні на мить не зупинятися: розгортати, різати, зважувати, брати гроші, віддавати покупки. Вона розчинялася у словах, у жестах, виснажувалася, здавалося, що вона невпинно боролася, щоб забути про те, що сама недоладно називала «порожнечею всередині».

Але найбільше мене вразило її невимушене ставлення до грошей. Вона йшла до каси і брала собі, скільки хотіла. Каса стала для неї тією скарбницею, тим сейфом із нашого дитинства, який відкривався за її бажанням. Якщо траплялося таке (дуже рідко!), що грошей у касі не вистачало, їй досить було одного погляду на Стефано. До того, здавалося, повернулася щедрість, притаманна йому за часів їхніх заручин, тож він задирав полу халата, ліз до задньої кишені штанів, діставав звідти грубий гаманець і питав: «Скільки тобі треба?» Ліла показувала на пальцях, чоловік давав їй гроші у затисненому кулаці, і вона простягала за ними свою довгу тоненьку руку.

Ада дивилася на них із-за прилавка, як дивляться на кінозірок у жіночих журналах. Гадаю, що в той час сестра Антоніо почувалась як у казці. Щоразу, коли Ліла відсувала шухляду й давала їй гроші, очі в Ади загорялися. Поки чоловік не бачив, Ліла розпоряджалася грошима, як їй заманеться. Дала грошей Аді для Антоніо, який ішов в армію, дала грошей Пасквале, якому треба було терміново вирвати три зуби. На початку вересня і мене відвела вбік і запитала, чи потрібні мені гроші на книжки.

– Які книжки?

– Підручники для школи та інше.

Я відповіла, що вчителька Олів’єро ще не повернулася з лікарні і я не знаю, чи зможе вона допомогти мені з підручниками, як раніше. Ліла вже почала пхати гроші мені до кишені. Але я позадкувала, мені не хотілося бути такою собі бідною родичкою, змушеною клянчити копійку. Я сказала, що треба зачекати, поки розпочнуться заняття. Що хазяйка канцтоварів подовжила термін моєї роботи до середини вересня. Таким чином я зможу заробити дещо більше, аніж планувала, і впораюся сама. Вона знітилася, змусила мене пообіцяти, що я звернуся до неї, якщо вчителька не зможе мені допомогти.

Думаю, та Лілина щедрість бентежила не лише мене, а й решту друзів. Пасквале, наприклад, не хотів брати гроші на стоматолога, почувався приниженим. Але потім взяв, бо в нього розпухло півобличчя, почервоніло око, а компреси з латука анітрохи не допомагали. Антоніо також набурмосився через гроші, що їх наша подруга давала Аді окремо від зарплатні, але потім дозволив себе переконати, що то плата за недобру славу, якої йому раніше довелося зазнати через Стефано. У той час грошей ми бачили мало; якщо випадало знайти якусь копійку на дорозі, то було свято. А тому те, як Ліла розкидалася грошима, наче то лише шматки металу і якісь папірці, нам видавалося майже смертним гріхом. Вона робила це мовчки, наказним порядком, як колись у дитинстві заводила ігри й розподіляла ролі. А потім починала говорити про інше, ніби нічого не сталося.

– Зрештою, – заявив мені одного вечора Пасквале звичним похмурим тоном, – ковбаси продаються, черевики – теж, а Ліла завжди була нашою подругою, вона – за нас, наша союзниця, наша товаришка. Хай вона зараз багата, але ж здобула це власним трудом! Так, власним трудом, адже гроші в неї не тому, що вона синьйора Карраччі, майбутня мати нащадка ковбасника, а тому, що саме вона придумала взуття «Черулло»! Хоча тепер, здається, усі вдають, ніби цього не пам’ятають, ми, її друзі, не забули!

Це правда. Скільки всього зробила Ліла за жменьку років! Але тепер, коли нам виповнилося по сімнадцять, виникало враження, ніби час тече не повільно, а, набувши клеєподібного стану, крутиться, як жовтий крем у кондитерській мішалці. Це так Ліла сказала з ненавистю, з’явившись якось у неділю на «Сі Ґарден» близько третьої години дня, коли море було тихим і гладким, а небо – білим від спеки. Прийшла сама, що було геть незвичною подією. Добиралася на метро, потім кількома автобусами, і ось тепер стояла переді мною: у купальнику, обличчя бліде, аж зеленкувате, лоб обсипаний прищами. «Справжнє лайно, а не сімнадцятиріччя», – сказала вона на діалекті удавано веселим тоном і з саркастичним поглядом.

Вони посварилися зі Стефано. Під час щоденних розмов із Соларами постало питання, хто керуватиме крамницею на площі дей Мартірі. Мікеле всіма способами пропихав Джильйолу, погрожував Ріно, який наполягав на Пінуччі. До суперечки залучили Стефано, від слів ледве не перейшли до кулаків і палиць. І чим врешті все скінчилося? На перший погляд, ні переможців, ні переможених. Джильйола і Пінучча мали працювати в крамниці разом. Але за умови, що Стефано змінить своє колишнє рішення.

– Яке? – запитала я.

– Спробуй відгадати.

Я не відгадала. Мікеле у звичній знущальній манері попросив Стефано передати їм фото Ліли у весільній сукні. І цього разу чоловік погодився.

– Справді?

– Справді. Я ж тобі казала, що треба зачекати. Моє фото виставлять у крамниці. Урешті спір виграла я, а не ти. Так що берись до книжок, цього року мусиш отримати всі вісімки.

Тут її тон посерйознішав. Вона сказала, що прийшла до мене не через фото, адже вона наперед знала, що для того виродка вона лише товар для обміну. Вона прийшла через свою вагітність. Ліла говорила про це довго, з холодною рішучістю, говорила так, ніби про якусь бридоту, що її слід розтовкти у ступі. Потім без будь-якого переходу заявила, не приховуючи тривоги:

– Чоловіки вставляють у тебе оту свою штуку, і ти перетворюєшся на коробок із м’яса з живою лялькою всередині. Як оце в мене: сидить там, усередині, і мені від нього бридко. Мене повсякчас нудить, то мій живіт сам по собі його не приймає. Я знаю, що треба думати про щось хороше. Я знаю, що треба змиритися, але в мене нічого не виходить. Я не бачу в цьому ні сенсу, ні краси. До того ж я не вмію поводитися з дітьми. От ти – інша справа. Досить поглянути, як ти даєш раду дітям продавчині. Я – ні, немає в мене таких задатків від народження.

Розмова мене занепокоїла, та що я мала відповісти?

– Звідки тобі знати, чи є задатки, поки не спробуєш? – намагалася підбадьорити її я, показуючи на дівчаток продавчині, що бавилися неподалік. – Побудь із ними трішки, поговори.

Вона засміялася, сказала недовірливо, що я навчилася сюсюкати з дітьми в наших матерів. Але потім звернулася несміливо до дівчаток, перемовилася з ними кількома фразами, а потім знову заговорила зі мною. Я не підтримала розмови, підбадьорила її спроби, запропонувала їй побути з Ліндою, меншою дівчинкою:

– Поведи її до колонки з водою, що біля бару, то її улюблена забавка: пити воду з фонтанчика або бризкатися, затискаючи струмінь води великим пальцем.

Ліла неохоче повела малу, тримаючи за руку. Час минав, а вони не поверталися. Я розхвилювалася, покликала інших двох дівчаток, і ми пішли дізнатися, що сталося. Усе було гаразд, просто Ліла захопилася грою з Ліндою. Тримала малу на руках над фонтанчиком, щоб та пила й бризкалася. Обидві весело сміялися.

Я полегшено зітхнула. Залишила на неї ще й сестричок Лінди, а сама пішла за столик у барі, щоб спостерігати за всіма чотирма і трішки почитати. «Ось якою вона стане», – спало на думку мені. Те, що здавалося їй неприйнятним, тепер її веселить. Може, треба сказати їй, що речі, які спершу не мають сенсу, потім виявляються найкращими? Це гарна думка, їй сподобається. Щаслива вона, адже має вже все, що треба.

Я пробувала вчитатися, рядок за рядком, у твердження Руссо. Потім підвела очі від книжки і побачила: щось не так. Почулися крики. Чи то Ліла занадто низько нахилила дівчинку, чи то одна з сестер її штовхнула. Сталося так, що мала вислизнула з рук Ліли і вдарилася підборіддям об край кам’яної чаші фонтана. Я перелякалася, кинулася до них. Побачивши мене, Ліла закричала плаксивим тоном, якого я в неї ніколи не чула, навіть в дитинстві:

– Це не я, це сестра її штовхнула!

Вона тримала Лінду на руках, та верещала, плакала, уся у крові, а її сестри стояли поряд, відвернувшись, нервово розмахували руками і неприродно усміхалися, ніби їх то не обходить і вони нічого не бачать і не чують.

Я вихопила дівчинку у Ліли з рук, нахилила її над струменем води, швидкими рухами обмила обличчя. Під підборіддям виявився поріз. «Продавчиня мені не заплатить, – промайнула думка, – мати розсердиться». Я побігла до рятівника на пляжі, той заспокоїв Лінду жартами, нишком притулив їй до рани змочену спиртом вату, від чого та знову заверещала, потім заліпив поріз пластиром і взявся знову заспокоювати дівчинку. Як виявилось, нічого страшного. Я купила трьом дівчаткам по морозиву, і ми повернулися на пляж.

Ліла вже пішла.