Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 4

Спершу подальший розвиток подій мене розчарував. Я сиділа поряд із Альфонсо та Марізою, не прислухаючись до їхніх розмов. Чекала виявів обурення, але нічого такого не сталося. Як завжди, прочитати Лілині думки було складно; я не чула, щоб вона кричала чи погрожувала. Стефано повернувся десь за півгодини, спокійний і привітний. Він переодягнувся, слідів білої маски гніву на лобі та навколо очей більше не було. Він походжав від одного столу з гостями до іншого, чекаючи на дружину, а коли та з’явилась у залі, – уже не в сукні нареченої, а у світло-блакитному дорожньому костюмі з білими ґудзиками та в синьому капелюшку, – відразу підійшов до неї. Ліла роздала цукерки дітям, набираючи їх срібною ложечкою з кришталевої вази, потім обійшла столи, щоб рознести бонбоньєрки – спочатку своїм родичам, а потім родичам Стефано. Проігнорувала всю родину Солар і навіть свого брата Ріно, який запитав з несміливою усмішкою: «Ти що, мене більше не любиш?» Вона не відповіла й мовчки подала бонбоньєрку Пінуччі. Погляд у неї був відсторонений, вилиці стали ще виразнішими на блідому обличчі. Коли настала моя черга, вона простягнула мені керамічну бонбоньєрку, перев’язану білою тюлевою стрічкою, навіть не глянувши в очі.

Тим часом родину Солар роздратувала така неввічливість нареченої, але Стефано виправив ситуацію, з дружнім виразом обличчя обійнявши кожного по черзі та шепнувши:

– Вона втомилася, треба набратися терпіння.

Він і Ріно розцілував в обидві щоки; свояк невдоволено скривився, і я почула, як він промовив:

– То не втома, Сте’. Вона вродилася такою недоладною, і мені тебе шкода.

Стефано серйозно відповів:

– Усе, що недоладне, зазвичай слід лише підладити.

Потім я побачила, як він поспішив слідом за дружиною, що вже виходила за поріг тим часом, як музиканти оркестру сп’яну щось вигравали, а більшість гостей вже вставали і прощалися.

Отож ніякого тобі скандалу, і ми вдвох не втечемо блукати разом по світу. Я уявляла, як гарні й елегантні наречені всідаються до кабріолета. А там вже зовсім скоро вони приїдуть на амальфітанське узбережжя, до вишуканого готелю, і будь-яка кровна образа перетвориться на простий жіночий каприз, який так легко залагодити. Ніякого тобі каяття. Ліла остаточно відділилася від мене, і – лише в ту мить я усвідомила! – відстань між нами була набагато більшою, аніж я могла собі уявити. Ліла не просто вийшла заміж і тепер щовечора лягатиме в ліжко з чоловіком для виконання подружніх обов’язків. Нас розділило дещо більше. Фактично Ліла своєю покорою та прийняттям невідомо яких ділових домовленостей між її чоловіком та Марчелло визнала, що він для неї – важливіший за все на світі. Якщо вона вже здалася, якщо змирилася, то її стосунки зі Стефано мають бути справді дуже міцними. Вона його кохала, кохала, як ті дівчата з фотороманів. Протягом усього життя вона жертвуватиме своїми здібностями й талантами, а він навіть не помічатиме тих жертв. Оточений багатством притаманних Лілі бурхливих почуттів, розуму, фантазії, він, не знаючи, що з цим усім робити, зведе їх нанівець. А от я, спало мені на думку, не здатна так кохати нікого, навіть Ніно. Я можу лише сидіти над книжками і гризти граніт науки. На мить подумала, що я наче та сплюснута миска, у якій моя сестра Еліза давала їсти кошеняті. Потім те кошеня невідомо куди поділося, а миска так і залишилася порожня й запилена на сходах у кутку. Саме тоді я зі страхом у душі переконала себе, що занадто високо націлилася. «Треба повернутися назад, – думала я, – поводитися як Кармела, Ада, Джильйола, сама Ліла. Прийняти правила життя району, викоренити із себе зарозумілість, придушити самовпевненість, припинити принижувати тих, хто мене любить». Коли Альфонсо з Марізою зібралися йти, щоб не запізнитися до Ніно, я обійшла колом залу, намагаючись не потрапити на очі матері, і вийшла на терасу до свого хлопця.

Одяг на мені був легесенький, а сонце вже зайшло, стало прохолодно. Побачивши мене, Антоніо запалив цигарку і відвернувся, удаючи, що дивиться на море.

– Ходімо вже, – покликала я.

– Іди собі із синком Сарраторе.

– Але я хочу піти з тобою.

– Брехуха!

– Чому це?

– Тому що, якби він захотів, ти б покинула мене тут самого, навіть не попрощавшись.

То була правда, але мене роздратувало, що він казав про це так прямо, не підбираючи слів. І тому я просичала:

– Якщо тобі не спадає на думку, що я стою тут зараз із тобою, ризикуючи, що будь-якої миті може з’явитися моя мати і надавати за це ляпасів, то ти, значить, дбаєш лише про себе, а про мене взагалі не думаєш!

Те, що я говорила не на діалекті і висловилась такою довгою літературною фразою, не залишилось непоміченим, і він утратив над собою контроль. Викинув цигарку, ухопив мене за зап’ястя, стиснувши щосили, і крикнув – придушеним у горлі криком, – що він прийшов сюди заради мене, лише заради мене, і що то я наполягла на тому, щоб він був поряд – у церкві й на весіллі; то я змусила його присягтися, що він не покине мене навіть на хвилину. Отож він, як останній бовдур, заліз у борги до синьйори Солари, щоб пошити собі святковий костюм, щоб зробити мені приємне, щоб зробити все так, як я просила, навіть хвилини не побув із матір’ю, братами й сестрою.

– А де подяка? Подяка за все: ти поводишся зі мною як із недоумком, увесь час проговорила з синком поета, принизила мене перед усіма друзями, виставила мене ідіотом, тому що я для тебе – порожнє місце, бо ти вся така розумна і вчена, а я – ні, я не розумію тих речей, про які ти говориш! І правда, щира правда, що не розумію! Але ж, дідько тебе забирай, Лену, поглянь на мене, глянь мені в очі! Ти що, думаєш, що можеш помикати мною, як собачам?! Думаєш, я не можу сказати: «Досить»? А от і помиляєшся! Ти вважаєш, що все знаєш, а насправді не знаєш нічого! Якщо зараз я погоджуся і ми разом вийдемо через оці двері, а потім я дізнаюся, що ти нишком зустрічаєшся у школі чи ще десь з отим виродком Ніно Сарраторе, я тебе вб’ю, Лену, уб’ю! Так що подумай як слід, – у відчаї вигукнув він, – чи не краще залишити мене тут, зараз, краще для тебе!

А сам дивився на мене широко розплющеними очима, червоними від стримуваних сліз, викрикував мені в обличчя слова без крику, з роздутими чорними ніздрями. І на його обличчі читалося таке страждання, що, здавалося, воно зараз розірве його ізсередини, бо слова, які клекотять отак у горлі й у грудях, не знаходячи собі виходу, перетворюються на гострі шматки заліза й розсікають легені й глотку.

Підсвідомо я потребувала такої агресивної реакції. Стиснуте, мов лещатами, зап’ястя, страх бути битою, його сповнені болю і розпачу слова, що лилися рікою, утішили мене: хоч хтось через мене переймався.

– Відпусти, мені боляче, – пробурмотіла я.

Він повільно відпустив руку, але не зводив з мене погляду. Я мала дати йому трішки уваги й поваги, довіритися йому; тим часом зап’ястя в мене посиніло.

– Ну, то що ти вирішила? – запитав він у мене.

– Я хочу бути з тобою, – відповіла я насуплено.

Антоніо з полегшенням видихнув, очі наповнилися сльозами, і він відвернувся, нібито дивлячись на море, щоб виграти трішки часу і заспокоїтися.

Згодом ми вже були на вулиці. Ми не стали чекати на Пасквале, Енцо, дівчат, ні з ким не попрощалися. Найважливішим було втекти від моєї матері, щоб вона не побачила нас разом, отож ми пішли пішки; уже стемніло. Спочатку ми просто йшли поряд, не торкаючись одне одного. Потім Антоніо несміливо обійняв мене за плечі. Так він ніби просив вибачення, ніби то була його вина. Оскільки він справді мене кохав, то вирішив ставитися до тих годин, які я, зваблива й зваблена, на його очах провела з Ніно, як до тимчасового затьмарення.

– Я поставив тобі синець? – спитав він, намагаючись взяти мене за руку.

Я промовчала. Він притис мене рукою, що лежала на моєму плечі, до себе, я несвідомим жестом роздратовано повела плечем, і він відразу послабив обійми. Він чекав, я чекала. Коли він знову спробував обійняти мене на знак примирення, я обхопила його рукою за талію.