Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 24

З останнього тижня липня я кожного дня, і в неділю теж, возила дівчаток на «Сі Ґарден». Разом із купою різних речей, що могли знадобитися донькам хазяйки крамниці, я носила із собою полотняну торбу з книжками, що передала мені Ґальяні. То були міркування про минуле, сучасність, світ, яким він був і яким мав стати. Стиль викладу нагадував підручники, але ці книжки були значно складнішими і цікавішими. Я не звикла до такого читання і швидко від нього втомлювалася. До того ж треба було приділяти увагу дітям. А ще вабило лагідне море, розморювало сонце, що заливало затоку й місто, виникали невиразні фантазії, думки, невичерпне бажання зруйнувати порядок рядків, а разом із ним – будь-який інший порядок, що потребує зусиль, і замість необхідного виконання складних завдань з’являлася спокуса віддатися на волю простих, доступних радощів життя, притаманних усім живим істотам у небі, на землі й у морі. Так я наближалася до свого сімнадцятого дня народження, одним оком наглядаючи за дітьми продавчині, а іншим оком заглядаючи до «Причин соціальної нерівності».

Якось у неділю хтось іззаду затулив мені очі руками, і дівчачий голос запитав:

– Відгадай хто!

Я впізнала голос Марізи і подумала, що вона може бути з Ніно. Як же мені кортіло, щоб він побачив мене такою: засмаглою на сонці й гарною, з розумною книжкою в руках! Я радісно вигукнула: «Маріза!» – і різко обернулася. Але Ніно не було, поруч стояв Альфонсо з блакитним рушником на плечі, у чорних з білою смужкою плавках, у руках – цигарки, запальничка й гаманець, сам білий як сметана, ніби його шкіра зроду не бачила жодного сонячного променя.

Я здивувалася, побачивши їх разом. Альфонсо призначили перескладання на осінь із двох предметів, і з огляду на те, як тяжко йому доводилося працювати в ковбасній крамниці, я гадала, що в неділю він сидить над підручниками. А Маріза, як я думала, мала бути в Барано зі своєю родиною. Але вона пояснила, що її батьки минулого літа посварилися із хазяйкою будинку, Неллою, і цього року орендували дім у Кастельвольтурно разом із колегами батька з редакції «Рима». Маріза повернулася до Неаполя лише на кілька днів: їй треба було взяти книжки (три предмети перескладати!) і побачитися з однією особою. Тут вона хитрувато поглянула на Альфонсо: тією особою вочевидь був він.

Я не втрималася, запитала, як склав випускні іспити Ніно. Маріза невдоволено скривилася:

– Усі вісімки і дві дев’ятки. Як тільки Ніно дізнався результати, відразу подався до Англії, без ліри в кишені. Заявив, що знайде там собі роботу і не повернеться, аж поки не вивчить добре англійську.

– А потім що?

– Потім – не знаю. Можливо, вступить до економічного.

У мене була ще тисяча питань, язик так і свербів розпитати про ту дівчину, яка чекала на нього біля ліцею, і про те, чи він поїхав сам, чи разом із нею, але в ту мить Альфонсо зніяковіло промовив:

– Зараз має прийти ще й Ліла.

Потім додав:

– Нас привіз машиною Антоніо.

Антоніо?

Альфонсо, напевне, помітив, як змінився вираз мого обличчя, як воно почервоніло, як заблищали від ревнощів очі. Він усміхнувся і поспішив пояснити:

– Стефано треба було терміново вирішити питання із терасами нової ковбасної крамниці, тому він не зміг приїхати. Але Лілі дуже кортіло тебе побачити, вона хоче тобі щось розповісти, а тому попросила Антоніо, щоб той нас привіз.

– Так, їй треба повідомити тобі щось дуже термінове, – повторила Маріза, радісно плещучи в долоні й показуючи, що їй уже відомо, про що йдеться.

Що саме? Судячи з поведінки Марізи, щось хороше. Може, Лілі вдалося задобрити Антоніо і він вирішив повернутися до мене? Це було першим, про що я подумала. Можливо, Солари нарешті поговорили зі знайомими у військкоматі і Антоніо не призиватимуть. У мене виникли ці дві версії. Але щойно з’явилися Ліла й Антоніо, я відразу відкинула обидві. Було ясно, що Антоніо прийшов лише тому, що не мав справ у неділю і для нього за щастя було стати Лілі у пригоді. Але вигляд у нього все одно був пригнічений, погляд тривожний, зі мною він привітався холодно. Я запитала в нього, як його мати, але він відповів сухо. Почувався ніяково і врешті стрибнув у воду разом із дітьми, які йому неймовірно зраділи. Ліла була бліда, без губної помади, налаштована вороже. Не схоже було, що їй кортіло розповісти щось дуже термінове. Вона всілася на цемент, узяла книжку, яку я до цього читала, мовчки розгорнула її.

Маріза, спостерігаючи за цією незвичною мовчанкою, зніяковіла, спробувала було розрядити напругу своїми захопленими розмовами про все на світі, а коли зрозуміла, що нічого не вийде, і собі пішла купатися. Альфонсо всівся якомога далі від нас і зосереджено розглядав тих, хто купався в морі, ніби те видовище справді його захоплювало.

– Хто тобі дав цю книжку? – запитала Ліла.

– Моя викладачка латини та грецької.

– А чому ти мені нічого про це не сказала?

– Я не подумала, що тебе це зацікавить.

– А ти що, справді знаєш, що мене цікавить, а що – ні?

Я відразу помітила її примирливий тон, але мені хотілося перед нею похвалитися.

– Щойно дочитаю, дам і тобі. Це ті книжки, які викладачка дає лише найкращим. Ніно теж їх читає.

– Хто такий Ніно?

Це вона навмисне? Удає, що навіть імені не пригадує, щоб принизити його в моїх очах?

– Той, що на відео з твого весілля, брат Марізи, старший син Сарраторе.

– Той бридкий хлопець, що тобі подобається?

– Я тобі вже казала, що він мені більше не подобається. Але він робить багато цікавого.

– Що саме?

– От зараз, наприклад, він в Англії. Працює, подорожує, вивчає англійську. – Лише від самого повторення слів Марізи я розхвилювалася. Сказала Лілі: – Подумай лишень, от би нам із тобою так! Подорожувати… Підробляти офіціантками, щоб прожити. Вивчити англійську краще за самих англійців. Чому він може це собі дозволити, а ми – ні?

– Він уже довчився?

– Так, отримав диплом. Але потім піде до університету вчити дуже складні науки.

– То він здібний?

– Здібний, як ти.

– Я не вчуся.

– Доведеться! Ти програла наш заклад і тепер маєш сісти за підручники!

– Досить тобі, Лену!

– Що, Стефано не дозволяє?

– У нього тепер нова ковбасна крамниця, мені треба про неї думати.

– От у крамниці і вчитимешся.

– Ні.

– Ти мені пообіцяла! Ти казала, що ми разом отримаємо дипломи!

– Ні.

– Чому?

Ліла кілька разів провела пальцем по обкладинці, розгладжуючи її.

– Я вагітна, – сказала вона нарешті. І, не чекаючи на мою реакцію, підвелася і пробурмотіла: – Яка спека!

Поклала книжку на край цементного бордюру, не вагаючись, плигнула у воду, крикнувши Антоніо, що бризкався з Марізою та дівчатками:

– Тоні, рятуй мене!

Кілька секунд вона летіла в повітрі, широко розкинувши руки, потім важко й незграбно шубовснула у воду. Вона не вміла плавати.