Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 12

Останні тижні навчального року виявилися невдалими. Будинок, у якому розташовувався ліцей, був у незадовільному стані, під час дощу в класах капало зі стелі, а якось після сильної грози за кілька метрів від ліцею провалилася дорога. Через це нам наказали ходити на навчання через день, ми мали більше вчитися вдома, ніж у класі, і викладачі задавали нам стільки, що голова йшла обертом. Так, незважаючи на нарікання матері, я взяла звичай після занять іти відразу до Ліли.

Приходила десь о другій, кидала біля порогу книжки. Ліла робила мені бутерброди: з шинкою, сиром, ковбасою – із чим завгодно. Такої розкоші в нашому домі ніколи не бувало. Яким же звабливим був аромат свіжого хліба, якою смачною видавалася начинка, особливо шинка, насиченого червоного кольору з білою облямівкою. Я накидалася на їжу, а Ліла тим часом готувала мені каву. Після недовгої розмови вона зачиняла мене у кімнаті саму, зазираючи час від часу лише для того, щоб принести мені щось смачненьке і перекусити чи випити разом. Оскільки бачитися зі Стефано мені не хотілося, а він зазвичай повертався із ковбасної крамниці десь о восьмій вечора, я рівно о сьомій збиралася додому.

Я звикла до квартири, до освітлення, до шуму залізниці. Усе в оселі було новим і манило до себе, а особливо – ванна кімната, з умивальником, біде, ванною. Одного дня, коли в мене геть не було охоти до навчання, я запитала у Ліли, чи можна мені прийняти ванну, адже вдома я все ще милася під краном з холодною водою або ж у мідному кориті. Вона відповіла, щоб я почувалася як удома, а сама побігла по рушники. Я почекала, поки набереться вода, яка з крана текла вже гарячою. Роздяглась і занурилася по шию.

Тепло охопило мене, я відчула несподівану насолоду. Полежавши так трохи, я вирішила скористатися численними флаконами, розставленими по краях ванної. Через мить ванна наповнилася легкою піною, що з’явилася ніби з-під мого тіла і ледве не переливалася через край. Скільки ж у Ліли було всіляких чудових речей! Простий догляд за тілом перетворювався на гру, на задоволення. Я відкрила для себе губні помади, косметику, велике люстерко, яке не викривлювало відображення, фен. Після купання шкіра в мене стала гладенькою, як ніколи, а волосся – блискучим, пишним і ще світлішим. «Може, це і є те багатство, про яке ми мріяли в дитинстві, – спало на думку мені, – не якісь там скрині із золотими монетами й діамантами, а ванна з піною, у якій можна лежати хоч щодня, їсти хліб із ковбасою і шинкою коли забажаєш, мати багато місця навіть у туалеті, мати телефон, комору й холодильник, забиті харчем, світлину в срібній рамці на буфеті, де ти – у весільній сукні, мати весь цей дім, із кухнею, спальнею, двома балконами і кімнаткою, де я вчуся і де, хоч Ліла ніколи про це не говорить, скоро спатиме маля».

Увечері я побігла на ставки. Мені кортіло, щоб Антоніо із захопленням мене приголубив, понюхав, насолодився тією неймовірною чистотою, яка підкреслювала мою вроду. Мені хотілося подарувати йому приємні відчуття. Але в нього це викликало побоювання. Він сказав: «Я тобі ніколи не зможу все це дати». Я відповіла: «А хто каже, що я все це хочу?» Він заперечив: «Бо ти завжди хочеш робити те, що робить Ліла». Я образилася, ми посварилися. Я була незалежною. Займалася тим, що сама хотіла, училася, горбилася й сліпла над підручниками. Я крикнула йому, що він мене зовсім не розуміє, що таким чином хоче принизити й образити, і втекла.

Та Антоніо мене розумів, навіть занадто добре. Із кожним днем дім моєї подруги все більше мене зачаровував, перетворюючись на незвичайне місце, де я могла мати все, що забажається, місце, далеке від злиденної сірості старих будинків, у яких ми виросли, від стін із порепаною фарбою, потрісканих дверей, старезних речей, одних і тих самих із року в рік. Ліла намагалася мене не турбувати, я сама її кликала: хочу пити, хочу їсти, увімкнімо телевізор, подивімося ось це. До навчання охоти в мене не було, училася я через силу. Інколи просила, щоб вона мене послухала, коли повторювала щось уголос. Вона всідалася на канапу, я – за стіл. Показувала їй, які сторінки слід повторювати, і вона перевіряла, рядок за рядком.

Тоді я й помітила, як змінилося її ставлення до книжок. Тепер вони її відлякували. Не бувало такого, як раніше, щоб вона мною командувала, нав’язувала мені свій ритм, бо їй вистачало кількох фраз, щоб осягнути загальний зміст і засвоїти його настільки, щоб казати: ось це найголовніше, відштовхуйся від нього. Коли вона, перевіряючи мої слова за підручником, помічала, що я помилилася, то говорила мені про це з тисячами вибачень: «Може, я щось не так зрозуміла, краще поглянь сама». Здавалося, вона ніби не усвідомлювала: її здатність схоплювати все на ходу без будь-яких зусиль нікуди не поділася. Але я це розуміла. Бачила, наприклад, що хімія, яка мені здавалася неймовірно нудною, змушувала її примружувати очі, як зазвичай, і мені досить було двох її зауважень, щоб прокинутися від дрімоти і теж захопитися. Бачила, що їй досить півсторінки підручника з філософії, щоб установити несподіваний зв’язок між Анаксагором і його порядком, який інтелект накладає на хаос матеріального світу, та таблицею Менделєєва. Але частіше за все у мене виникало враження, ніби вона усвідомлює невідповідність власних знань, незрілість спостережень і висновків і навмисно себе зупиняє. Як тільки помічала, що занадто захопилася, відступала, наче перед пасткою, і бурмотіла: «Добре тобі, що розумієш, а мені от невтямки, про що ти говориш».

Якось вона різко закрила книжку і промовила роздратовано:

– Досить!

– Чому?

– Тому що мені набридло, завжди одне й те саме: усередині маленького є дещо менше, що хоче вискочити назовні; а ззовні великого є дещо більше, що хоче його втримати в собі. Піду я краще куховарити.

Але в ту мить я не вчила нічого такого, що мало б якийсь очевидний зв’язок із малим і великим. Її роздратували, а можливо, налякали власні здібності до навчання, тому вона перескочила на інше.

На що?

Готувала вечерю, до блиску прибирала в домі, дивилася телевізор на мінімальній гучності, щоб мені не заважати, спостерігала за залізницею, за рухом потягів, дивилася на сповитий серпанком обрис Везувію, вулиці нового району, ще голі, без дерев і крамниць, де зрідка проїжджали автівки та проходили повз жінки з продуктовими сумками в руках і дітлахами, які вчепилися до їхніх спідниць. Дуже рідко і лише з наказу Стефано або коли він змушував її піти разом з ним, Ліла навідувалася до будинку, де незабаром мала відкритися нова ковбасна крамниця. Я теж якось ходила з нею, це було поряд, менше ніж за п’ятсот метрів від дому. Вона робила там заміри, щоб замовити полиці для товару та інші меблі.

Оце і все, більше їй робити було нíчого. Я скоро збагнула, що у шлюбі вона виявилася ще самотнішою, ніж незаміжньою. Час до часу я ходила гуляти з Кармелою або Адою, навіть із Джильйолою, а в ліцеї потоваришувала з однокласницями та дівчатами з інших класів, і ми інколи ходили разом їсти морозиво на вулиці Форіа. А вона, окрім зовиці Пінуччі, ні з ким не спілкувалася. Хлопці, які в часи її женихання зі Стефано ще зупинялися при зустрічі, щоб перекинутися кількома фразами, тепер, після весілля, обмежувалися лише кивком. Незважаючи на її вроду і одяг наче з глянсових журналів, які вона купувала десятками. Її статус одруженої жінки ніби закоркував її у скляну колбу, і вона, як парусник із розкритими парусами, залишилася в якомусь недоступному просторі, навіть без моря. Пасквале, Енцо, та й Антоніо навіть на думку не спадало піти чистими, просторими вулицями нового району до її дому, щоб погомоніти або запросити прогулятися. Про це навіть мови не було. І телефон, чорний апарат, що висів на стіні в кухні, здавався лише нікчемною прикрасою. Протягом всього часу, поки я в неї вчилася, він дзвонив рідко, і зазвичай телефонував Стефано, який встановив телефон і в ковбасній крамниці, щоб отримувати замовлення від покупців. Їхні розмови як для молодят були короткими, вона неохоче відповідала або «так», або «ні».

Телефон служив їй лише для покупок. У той час вона рідко виходила з дому, чекала, щоб зійшли сліди від побоїв, але все одно понакуповувала собі безліч обновок. Наприклад, після мого купання, мого захоплення виглядом власного волосся я почула, як вона замовила новий фен, а коли його прислали, хотіла подарувати мені. Промовляла своє особливе заклинання («Алло, це синьйора Карраччі») – і ось уже торгувалася, допитувалася, відмовлялася, купувала. Не платила: продавці всі були з нашого району, добре знали Стефано. Вона лише підписувалася: Ліна Карраччі – ім’я і прізвище, як навчила вчителька Олів’єро, а далі – підпис, виведений зосереджено, ніби домашнє завдання, навіть не перевіривши товар, наче ті знаки на папері були важливішими, аніж отримані покупки.

Вона також купила великі зелені альбоми з квітковим орнаментом для весільних світлин. Замовила для мене купу фото, на яких була я, мої батьки, брати й сестра, навіть ті, що з Антоніо. Зателефонувала і замовила у фотографа додаткові копії. На одній з них я помітила Ніно. Там були Альфонсо, Маріза і зовсім скраю, на півобличчя – лише чуб, ніс і рот – Ніно.

– Можна, я і цю візьму? – насмілилася попросити я зніяковіло.

– Але ж тебе тут немає.

– Я стою он, спиною.

– Добре, якщо хочеш, я скажу, щоб тобі її надрукували.

Я відразу передумала:

– Та ні, не треба.

– Чому? Це просто!

– Ні.

Але найбільше враження на мене справила покупка проектора. Нарешті проявили відео з весілля. Увечері прийшов фотограф із проектором, щоб показати фільм молодятам та їхнім родичам. Ліла поцікавилася, скільки коштує той апарат, замовила такий собі додому і запросила мене разом переглянути відеоплівку. Поставила проектор на стіл у їдальні, зняла зі стіни картину, на якій було намальоване море під час шторму, вставила плівку, опустила жалюзі, і по білій стіні побігли зображення. Справжнє диво: фільм був кольоровий, усього кілька хвилин, але я аж рота роззявила від подиву. Знову побачила, як вона заходить до церкви під руку з Фернандо, а згодом виходить зі Стефано, як вони весело прогулюються парком Пам’яті, як та прогулянка завершується довгим поцілунком, як вони заходять до ресторану. Я спостерігала на екрані за їхнім танцем, родичами і гостями, які їли чи танцювали, нарізанням торта, роздачею бонбоньєрок, жартами й привітаннями, веселим Стефано, надутою Лілою – обоє вже перевдяглися в дорогу.

Перш за все мене вразила я сама. На відео я з’являлася двічі. Спершу біля паперті разом з Антоніо, де я здалася собі товстою, невдоволеною, з окулярами на все обличчя. Удруге я вже сиділа за столом із Ніно. Там я себе ледве впізнала: я сміялася, невимушено й граціозно водила руками, поправляла волосся, гралася браслетом матері в себе на руці. Я здалася собі витонченою і вродливою. Ліна теж вигукнула:

– Поглянь, як гарно ти вийшла!

– Яке там! – вдавано заперечила я.

– Коли ти в доброму гуморі, ти гарна.

На наступних кадрах (я сказала «увімкни знову», і вона не змусила себе прохати двічі) мене неприємно вразило прибуття двох Солар. Оператор зняв той момент, який мене пригнітив: мить, коли Ніно виходить із банкетної зали, а Марчелло з Мікеле туди вриваються. Обидва брати заходять у святкових костюмах, пліч-о-пліч, високі, з накачаними у спортзалі мускулами. А Ніно тим часом вислизає, низько схиливши голову, злегка зачепивши ліктем Марчелло. У відповідь той різко повертається, презирливо скривившись, Ніно незворушно іде собі далі, навіть не озираючись.

Контраст справді неймовірний. І справа була не стільки в бідному одязі Ніно, на тлі якого ще більше вирізнялася пишність убрання Солар, зокрема золото, що виблискувало у них на шиях, зап’ястях і пальцях. І навіть не у його надмірній худорлявості, що підкреслювалася високим зростом, – він був сантиметрів на п’ять вищий за обох братів, а їх низенькими не назвеш! Та худорлявість наводила на думку про його вразливість, що не мала нічого спільного із чоловічою силою, яку з такою пихою виставляли напоказ Марчелло з Мікеле. Але найбільше вразила його байдужість. Якщо нахабність Солар здавалася звичною справою, то неуважність, із якою Ніно штовхнув Марчелло і пішов собі далі, не вкладалася у звичні межі. Навіть ті, хто ненавидів Солар, – Пасквале, Енцо, Антоніо, – так чи інакше змушені були з ним рахуватися. А Ніно не те що не вибачився перед Марчелло, він навіть не глянув у його бік.

Ця сцена на відео здалася мені документальним підтвердженням того, про що я підсвідомо здогадувалася раніше. Син Сарраторе, який разом з нами виріс в одному з будинків старого району, який здався мені таким переляканим, коли його в школі змусили змагатися проти Альфонсо, тепер не мав анінайменшого уявлення про ту ієрархічну піраміду, на верхньому щаблі якої стояли Солари. Було очевидно, що вона його не цікавила, а можливо, він її вже просто не розумів.

Я була заворожена. Він здавався мені героєм-принцом, який одним лише поглядом міг би налякати Мікеле й Марчелло, якби того захотів. І на якусь мить у мене виникла надія, що ось зараз він зробить те, чого не зробив тоді, у реальному житті: забере мене з собою.

Ліла тільки тепер помітила Ніно і запитала зацікавлено:

– Це той самий, із ким ти сиділа за столом разом з Альфонсо?

– Так. Ти його не впізнала? Це Ніно, старший син Сарраторе.

– З ним ти цілувалася на Іскії?

– То була дурниця.

– То й добре.

– Чому добре?

– Тому що він собі ціни не складе.

Я промовила, мимоволі намагаючись загладити те враження:

– Цього року він отримає диплом. Він найкращий студент у ліцеї.

– То він тобі через це подобається?

– Та ні.

– Забудь про нього, Лену. Антоніо кращий.

– Ти так вважаєш?

– Авжеж. Цей худющий, негарний, та ще й дуже пихатий.

Ті слова здалися мені дуже образливими, і я ледве втрималася від того, щоб відповісти: «Неправда, він вродливий, у його очах горять іскорки, і мені шкода, що ти цього не помічаєш, адже такого хлопця не знайдеш ні в кіно, ні в романах, і я щаслива, що змалечку його кохаю, і хай він для мене недосяжний, хай я вийду заміж за Антоніо і все життя заливатиму бензин в автівки, я кохатиму його більше за себе, кохатиму вічно».

Замість цього я промовила нещасним тоном:

– Колись він мені подобався. У молодших класах. Зараз уже ні.