Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 19

Наступного дня Лілу я не бачила, але несподівано мені довелося зустрітися з її чоловіком.

Уранці я подалася до школи у поганому настрої: було жарко, уроки я не вивчила, спала мало. Не знала, як відсидіти заняття. Я видивлялася Ніно біля ліцею, хотілося пройтися з ним хоча б трохи, обмінятися кількома фразами, але його не було. Може, гуляв містом зі своєю дівчиною. А може, сидів у одному з тих кінотеатрів, що працюють вранці, цілувався з нею в темряві. А може, був у лісі на Камподімонте, насолоджувався з нею такими ж пестощами, якими я місяцями тішила Антоніо. На першому уроці мене викликали для опитування з хімії. Відповіла я погано й невпевнено, хтозна, яку оцінку мені поставили. І не лишалося часу, щоб її виправити: був ризик, що мені призначать перездачу на вересень. У коридорі під час перерви мене зустріла Ґальяні, почала вичитувати: що з тобою таке, Ґреко, чому не вчишся? А я тільки й знала, що повторювала: вчусь, пані вчителько, вчусь день і ніч, клянуся. Отож вона мене послухала-послухала, розвернулася мовчки і пішла собі до вчительської. Я довго ревла у туалеті, плакала через жаль до самої себе, через своє нещасливе життя. Я втратила все: свої успіхи в навчанні, Антоніо, якого завжди хотіла покинути, а закінчилося все тим, що це він мене покинув і тепер я за ним сумувала; Лілу, яка від того часу, як стала синьйорою Карраччі, з кожним днем все більше змінювалася. Голова ледь не розколювалася від болю, я плелася додому пішки і думала про неї, про те, як вона мене використала, – так, використала! – для того, щоб спровокувати Солар, щоб відплатити Стефано, принизити його, зачепивши чоловічу гордість, і питала сама себе: як сталося, що вона так змінилася і тепер нічим не відрізняється від тієї ж Джильйоли?

Та коли я прийшла додому, на мене чекала несподіванка. Моя мати не накинулася на мене з лайкою, як то бувало зазвичай, коли я запізнювалася і вона підозрювала, що я зустрічалася з Антоніо, або коли я нехтувала своїми хатніми обов’язками. Замість цього вона промовила насуплено з удавано-привітним виглядом:

– Стефано попросив мене, щоб ти сьогодні з’їздила з ним на Реттіфіло до швачки.

Я спершу подумала, що то мені почулося: у мене паморочилося в голові від утоми і приниження. Стефано? Стефано Карраччі? Щоб я з ним поїхала на Реттіфіло?

– А чому він не їде зі своєю дружиною? – жартома промовив з сусідньої кімнати мій батько, який формально був на лікарняному, а насправді займався якимись своїми, незрозумілими мені справами. – Чим вони займаються вдвох? У дурня грають?

Мати роздратовано махнула рукою. Сказала, що, може, у Ліли немає на це часу. Заявила, що ми повинні бути люб’язними з Карраччі, а батькові завжди все не так. Насправді батькові все було так: добрі стосунки з ковбасником означали можливість брати в нього продукти в борг. Просто йому подобалося жартувати. Протягом певного часу, як тільки йому випадала така нагода, він любив висловитися щодо лінощів Стефано в ліжку. Раз у раз питав за столом: що поробляє Карраччі, невже йому подобається тільки дивитися телевізор? І сміявся потім так, що не треба було бути розумником, щоб збагнути сенс запитання: як так, що дітей у них немає? Стефано не старається чи щось із ним не так? Моя мати, яка ті натяки розуміла з першого слова, відповідала серйозно: «Надто швидко, дай їм спокій, чого причепився?» А сама подумки тішилася ще більше за нього, що ковбасник Карраччі, незважаючи на всі його гроші, був негодящий у ліжку.

Стіл було вже накрито, чекали на мене, щоб сідати їсти. Батько всівся до столу з хитруватим видом і вдався до своїх звичних жартів, звертаючись до матері:

– Я ніколи тобі не казав: вибач, я занадто втомився, краще пограймо в дурня сьогодні ввечері.

– Ні, не казав, бо ти непристойний.

– А тобі хочеться, щоб я став пристойним?

– Трішки, не надто.

– Ну, то від сьогоднішнього вечора буду пристойним, як Стефано.

– Я ж сказала: без перебільшень!

Я терпіти не могла тих балачок. Вони розмовляли так, ніби були переконані, що я, мої брати й сестра нічого не розуміємо. А може, були впевнені, що розуміємо кожен натяк, але вважали, що саме так слід учити дітей, як бути чоловіками й жінками. Знесилена власними переживаннями, я ледве стримувалася, щоб не закричати, не брязнути тарілкою об підлогу, не втекти, щоб ніколи більше не чути своїх рідних, не бачити цвіль по кутках на стелі, облізлу фарбу на стінах, не відчувати запах їжі – усе це. Антоніо – як я могла втратити його через власну дурість! Я вже шкодувала, хотіла, щоб він мене пробачив. Якщо мені призначать перескладання на вересень, я не піду, хай мене відрахують із ліцею, і я відразу з ним одружуся. А потім мені спала на думку Ліла, те, на кого вона перетворилася, яким тоном говорила із Соларами, як вона міркувала, якою злою зробили її приниження і страждання. Так я після обіду промучилася півдня в полоні своїх незв’язних думок. Купання у ванній в новому домі, тривога через прохання Стефано і про те, як сповістити про нього подругу, роздуми, що саме від мене треба її чоловікові. І хімія. І Емпедокл. І навчання. І відмова від навчання. І врешті безжальний біль. Виходу не було. Так, ані я, ані Ліла ніколи не станемо такими, як ота дівчина, що чекала на Ніно біля ліцею після уроків. Нам обом чогось не вистачало – чогось невловного, але найголовнішого, що в ній було видно здалеку. Воно або є, або його немає. І щоб його мати, недостатньо вчити латину, грецьку та філософію. І навіть всі гроші від ковбас і черевиків не зарадили б.

Знадвору мене покликав Стефано. Я вибігла на вулицю і відразу помітила його пригнічений настрій. Він сказав, що хотів попросити мене, щоб я поїхала разом із ним забрати фото дружини, яке швачка виставила на вітрині без дозволу. «Зроби мені таку ласку», – пробурмотів він якомога ввічливіше. Потім мовчки всадовив мене до кабріолета, і ми щодуху помчали проти гарячого вітру.

Як тільки ми виїхали за межі нашого району, Стефано розговорився і не зупинявся, аж поки ми не доїхали до ательє. Він говорив на діалекті, але без лайки і насмішок. Почав із того, що має просити мене про послугу, але не сказав відразу, яку саме. Висловився якось туманно: якби я зробила ту послугу для нього, то це б означало, що я зробила її для подруги. Потім перескочив на розмову про Лілу: яка вона розумниця та красуня.

– Але з крутою вдачею, – додав, – або треба все робити, як вона хоче, або спокою не матимеш. Лену, ти не уявляєш, як мені живеться. А може, і знаєш, але тільки те, що вона тобі розказує. А ти ще й мене послухай! Ліла втокмачила собі, ніби я думаю тільки про гроші. Може, так воно і є, але ж я роблю це заради родини, заради її брата, її батька, всіх її родичів. То я неправий? Ти в нас вчена, скажи мені, чи я неправий. То чого їй від мене треба? Забула, з яких злиднів вилізла? Хай заробляють гроші лише Солари? Хай заправляють усім районом? Якщо ти скажеш мені, що неправий, то я не сперечатимуся, відразу визнаю, що так і є. А от із нею мені доводиться сперечатися повсякчас. Вона мене не хоче, так і сказала і продовжує повторювати. Я змушений силою доводити, що я її законний чоловік. Відтоді як я з нею одружився, моє життя – справжнє пекло. Бачити її вранці, увечері, спати поряд і не мати змоги показати, як міцно я її кохаю, – дуже кепсько.

Я поглянула на його руки, які міцно стискали кермо, на обличчя. У його очах зблиснули сльози, і він зізнався, що в першу шлюбну ніч змушений був узяти її силою, у нього не було іншого виходу, бо вона щоранку, щовечора випрошувала в нього ляпаси, навмисне, щоб принизити і довести його до такого стану, якого він ніколи – ніколи! – не хотів. І в цю мить додав якимось майже переляканим тоном:

– Мені довелося знову її побити, бо вона не мала ходити до Солар у такому вигляді. Але є в ній якась могутня сила, яку мені не вдається підкорити. То сила зла, їй наплювати на хороші манери, на все. Отрута. Ти ж бачиш, що вона не вагітніє? Минають місяць за місяцем – і нічого. Родичі, друзі, покупці питають у мене зі смішком: то як, є новини? А я мушу відповідати: які ще новини? Ніби не розумію, про що йдеться. Адже треба щось казати. А що мені говорити? Є такі речі, які знаєш про себе, але вголос не промовляєш. Вона завдяки тій своїй силі, Лену, вбиває дітей у себе в лоні й робить це навмисне, щоб усі думали, що чоловік із мене негодящий, щоб усі наді мною насміхалися. Що? Гадаєш, я перебільшую? Ти навіть уявити собі не можеш, яку послугу робиш мені тим, що слухаєш.

Я не знала, що сказати. Я була приголомшена: ще ніколи чоловік так переді мною не відкривався. Стефано розповідав про все це, навіть про своє насильство, на діалекті – сповненому почуттів, відкритому, незахищеному, як у піснях. Я й досі не знаю, чому він тоді так повівся. Урешті він повідомив, що хотів від мене. Щоб я стала на його бік заради майбутнього Ліли. Сказав, що я повинна допомогти їй зрозуміти, як важливо для неї поводитися з ним як дружина, а не як ворог. Стефано попросив, щоб я переконала Лілу допомогти йому з новою ковбасною крамницею та рахунками. Але для цього йому зовсім не потрібно було виливати мені душу. Напевне, він подумав, що Ліла детально мені все розповіла, а тому вирішив, що треба викласти свою версію. А може, він і не планував так щиро відкриватися перед найкращою подругою дружини, просто діяв під упливом емоцій. Чи, може, сподівався, що йому вдасться розчулити мене, а я потім розповім усе Лілі й зможу розчулити її. Я слухала його з відчуттям жалю, що поступово посилювалося. Мене захопила та щира й дуже інтимна сповідь. Та насамперед – мушу визнати! – мені сподобалася та важлива роль, якою він мене наділив. Коли він висловив підозру, що вже давно мене непокоїла: ніби в Лілі ховається страшна сила, завдяки якій вона здатна на все, навіть перешкодити власному організмові зачати дитину, мені здалося, що таким чином він наділяє мене добрими якостями, спроможними перемогти злі сили Ліли, і це мене потішило. Ми вийшли з машини, дійшли до ательє, я насолоджувалася власною значущістю. Навіть пообіцяла літературною італійською, що зроблю все можливе, щоб допомогти їхньому щастю.

Але вже перед вітриною я знову рознервувалася. Ми зупинилися перед світлиною Ліли в обрамленні різнокольорових тканин. На фото вона сиділа, закинувши нога на ногу так, що край весільної сукні трохи піднявся і було видно туфлі й гомілку. Оперлася підборіддям на долоню, погляд серйозний, задумливий, націлений прямо в об’єктив, а на голові – віночок із помаранчевих квіток. Фотографові поталанило: йому вдалося впіймати в ній ту силу, про яку говорив Стефано. То була сила – так мені здавалося! – якій навіть сама Ліла не могла опиратися. Я обернулася до Стефано, щоб сказати йому із захопленням і водночас зі смутком: ось те, про що ми щойно розмовляли! Але він уже відчинив двері і пропускав мене вперед.

Від тону, яким він раніше звертався до мене, не залишилося і сліду; зі швачкою він не дуже церемонився. Сказав, що він чоловік Ліли. Саме так і висловився. Пояснив, що він і сам підприємець, але йому б ніколи на думку не спало рекламувати себе таким способом. Дійшло до того, що він заявив: «Ви вродлива жінка. Що сказав би ваш чоловік, якби я взяв ваше фото і виставив його поміж сирами й ковбасами?» І наказав віддати йому світлину.

Швачка розгубилася, спробувала було захищатися, але врешті здалася. Але видно було, що їй дуже шкода, і щоб довести свої добрі наміри і пояснити причину жалю, вона розповіла про кілька випадків, які з роками в нашому районі стали легендами. За той час, поки у вітрині ательє висіла світлина Ліли, до ательє заходили, щоб розпитати про юну красуню у весільній сукні, знаменитий Ренато Карозоне[3] єгипетський принц, Вітторіо Де Сіка[4]і журналіст газети «Рим», який хотів поговорити з Лілою і прислати до неї фотографа, щоб зробити фотосесію у купальному костюмі, як то роблять моделі. Швачка клялася, що адреси вона нікому не дала, хоча відмовляти Карозоне і Де Сіка їй здалося дуже неввічливим, зважаючи на те, які це відомі особи.

Я звернула увагу, що, слухаючи розповідь швачки, Стефано ставав дедалі люб’язнішим. Заговорив привітно, почав розпитувати про подробиці. Коли ми звідти пішли, забравши світлину, настрій у нього поліпшився і розмова вже була не такою сумною, як дорогою сюди. Стефано був веселий, говорив про Лілу з гордістю власника рідкісної коштовності, яка надає йому престижу. Звичайно, він і надалі просив у мене допомоги. І перш ніж попрощатися перед дверима мого дому, він змусив мене ще раз пообіцяти, що я постараюся пояснити Лілі, як треба і як не треба робити. Та тепер він говорив про Лілу вже не як про некеровану особу, а як про щось на кшталт дорогоцінної рідини, закритої в посудині, що належить йому. Протягом наступних днів Стефано тільки те й робив, що розповідав усім підряд у крамниці про Карозоне і Де Сіка, тому про це стало відомо геть усім. І потім Нунція, мати Ліли, усе життя розповідала, що її донька могла стати співачкою або актрисою, знятися у фільмі «Одруження по-італійськи» чи навіть стати єгипетською принцесою, якби не ввічливість швачки і не те, що у шістнадцять років вона вийшла заміж за Стефано Карраччі.