Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 23

Уже на сходах я спробувала зрозуміти її поведінку. Мені здавалося так: вона була ізольована у новому районі, зачинена у своїй сучасній домівці, терпіла побої Стефано, боролася з власним тілом, щоб не завагітніти, заздрила моїм успіхам у навчанні настільки, що скористалася тим дурнуватим закладом, щоб тільки знову повернутися за парту. А ще – можливо, я видавалася їй значно вільнішою, аніж вона сама. Мій розрив з Антоніо, мої труднощі з навчанням здавалися забавками порівняно з тим, що доводилося переживати їй. Так, крок за кроком, думка за думкою, я спершу несвідомо почала їй співчувати і врешті – знову нею захоплюватися. Так, звичайно, як було б чудово знову вчитися разом! Повернутися в часи навчання у початковій школі, коли Ліла завжди була першою, а я – другою. Надати сенсу навчанню, адже вона добре вміла надавати йому сенсу. Бути в її тіні, а отже – почуватися сильною і захищеною. Так, так. Розпочати знову.

Ідучи вулицею додому, я раптом згадала той вираз страждання, переляку й відрази, який я помітила в неї на обличчі. Чому? Я знову подумала про розхристане тіло вчительки, про безладне тіло Меліни. Без якоїсь мети я почала придивлятися до жінок, що траплялися по дорозі. Несподівано у мене виникло враження, ніби до цього я жила із шорами: бачила тільки нас, дівчат – Аду, Джильйолу, Кармелу, Марізу, Пінуччу, Лілу, себе, однокурсниць. І ніколи не звертала уваги на те, які тіла у Меліни, Джузеппіни Пелузо, Марії Карраччі. Єдиним жіночим організмом, за яким я повсякчас спостерігала з тривогою, було кульгаве тіло моєї матері, і лише воно мене непокоїло, змушувало відчувати страх і небезпеку, що його вади перейдуть на мене. У той день переді мною ясно постали матері родин старого кварталу. Одні стривожені, інші вже з усім змирилися. Губи міцно стиснуті, голови втягнуті в плечі, завжди готові накричати на своїх дітей, якщо ті їм набридали. Плелися по вулиці або худющі, із запалими очима і щоками, або розтовстілі, з широкими сідницями, розпухлими гомілками, обважнілими грудями, з важкими сумками в руках, з дітьми, що бігли слідом, учепившись їм за спідниці або пхикаючи, щоб їх узяли на руки. О Господи, вони ж лише на десять – максимум двадцять років старші за мене. Але здавалося, що вони втратили всі ознаки жіночності, які для нас, дівчат, були особливо важливі та які ми намагалися підкреслити одягом, зачісками, макіяжем. Вони уподібнилися тілами до своїх чоловіків, братів, загрубіли від тяжкої праці, близької старості, хвороб. Із чого починалася та трансформація? З хатньої роботи? З вагітності? З побоїв? Ліла стала б схожою на Нунцію? З її чарівного личка несподівано вигулькнув би Фернандо? Її легка хода з часом перетворилася б на вайлуватий і розмашистий крок Ріно? І моє тіло теж колись зіпсується, як тільки в ньому з’являться риси не тільки матері, а й батька? І все те, чого нас вчать у ліцеї, розчиниться без сліду, і знову візьме гору наш район, з його звичками, говіркою, порядками. Усе змішається в його багнюці: Анаксімандр і мій батько, Фольґоре і дон Акілле, валентності і ставки, аористи, Гесіод і нахабна непристойність Солар, як то відбувалось уже тисячу років у цьому місті, що з кожним роком ставало усе більш розрізненим і занепадало.

Несподівано я переконалась, що зрозуміла почуття Ліли і долучила їх до власних. То це тому в неї був такий вираз обличчя, такий поганий настрій? Те погладжування себе по нозі, по стегну було своєрідним прощанням із власною вродою? Під час розмови вона відчула, як на її тіло наступали тіла Меліни, Джузеппіни, і від цього їй стало лячно й гидко? Вона звернулася до наших друзів, щоб хоч якось цьому зарадити?

Я пригадала вираз її обличчя в дитинстві, коли вчителька Олів’єро впала з кафедри, як поламана іграшка. Я пригадала вираз її обличчя, коли вона побачила Меліну, що йшла вулицею і їла щойно куплений шматок мила. Я пригадала, як Ліла розповідала нам, дівчаткам, про убивство дона Акілле, про кров, що стікала по мідній каструлі, і про те, що вбивцею, на її думку, був не чоловік, а жінка. Таке враження, ніби тією розповіддю вона хотіла передати нам розпач від загубленого жіночого життя, що обірвалося через потребу ненависті, жагу розплати або справедливості.