Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 20

Учителька хімії мене пожаліла (а може, то за мене поклопоталася Ґальяні) і подарувала мені трійку. Мене перевели на наступний курс з усіма сімками з гуманітарних предметів, усіма шістками з точних, трійкою з релігії і вперше – вісімкою з поведінки: доказ того, що священик, як і більшість членів класної ради, насправді мені так і не вибачив. Мене це засмутило, бо я вже давно вважала свою суперечку з викладачем релігії щодо Святого Духу необдуманою витівкою і жалкувала, що не послухала тоді Альфонсо, який намагався втримати мене від того вчинку. Звичайно, ніякої стипендії у мене тепер не було, і мати розсердилася, кричала, що треба було вчитися, а не марнувати час із Антоніо. Я через це впала у відчай і заявила, що не хочу більше вчитися. Вона занесла було руку, щоб вліпити мені ляпасу, але побоялася розбити окуляри і кинулася шукати вибивачку для килимів. Так що для мене настали геть чорні дні. Єдине, що мене втішило тоді, це пакунок від Ґальяні – мені передав його прибиральник, коли я вранці прийшла до ліцею дізнатися оцінки. У тому пакунку були книжки, але не художні. То була науково-популярна література, сповнена міркувань і роздумів, – делікатний натяк на віру в мене. Але цього виявилося не досить, щоб мені зарадити.

Мене гризли страхи й відчуття, що я в усьому помиляюся, що б не робила. Я шукала зустрічей з колишнім хлопцем, удома й на роботі, але йому завжди вдавалося мене уникнути. Я зазирнула до ковбасної крамниці попросити Аду про допомогу. Вона говорила зі мною холодно, сказала, що її брат не хоче мене більше бачити, і з того дня щоразу, коли ми з нею зустрічалися, відверталася. Тепер, коли занять у ліцеї не було, кожен ранок для мене ставав справжньою мукою, ніби мене щосили гепали чимось по голові. Спершу я намагалася прочитати кілька сторінок із книжок Ґальяні, але мені було нудно, я майже нічого не розуміла. Тоді я почала брати романи в бібліотеці, читала їх один за одним. Але вони швидко мені набридли. У них йшлося про чуже насичене подіями життя, чиїсь глибокі розмови, що не мало нічого спільного зі мною. Тому, щоб підбадьоритися, я інколи ходила аж до ліцею, сподіваючись побачити там Ніно, який саме складав випускні іспити. Того дня, коли в нього мав бути письмовий з грецької, я кілька годин терпляче прочекала на нього надворі. Але саме тієї миті, коли почали виходити перші студенти зі словниками під пахвою, з’явилася та сама гарна й чепурна дівчина, з якою він колись цілувався. Вона стала за кілька метрів від мене, теж чекаючи. І я відразу уявила собі, який вигляд – ніби два товари на вибір у каталозі – ми матимемо в очах сина Сарраторе, коли він вийде і побачить нас. Я почувалася бридкою, незугарною, а тому пішла геть.

Я побігла до Ліли в пошуках розради. Але чудово розуміла, що з нею я теж повелася неправильно. Адже я не розповіла їй, що їздила зі Стефано забирати світлину. Чому я промовчала? Невже мені так припала до вподоби надана її чоловіком роль миротвориці, що я вирішила зіграти її якнайкраще і промовчати про поїздку до Реттіфіло? Невже я так боялася втратити довіру Стефано, що несвідомо зрадила їй? Я не знала, що думати. Напевне, я робила це ненавмисне, швидше то була нерішучість, яка спершу переросла у вдавану неуважність, а потім – у переконання, що оскільки я їй нічого не сказала відразу, тепер уже пізно і складно щось виправляти. Як легко було чинити зле. Я намагалася знайти вагомі виправдання, але вони не переконували навіть мене саму. У глибині душі я розуміла, що вчинила погано, а тому мовчала.

З іншого боку, Ліла ніяк не показувала, що їй було відомо про ту зустріч. Вона завжди поводилася привітно, дозволяла купатися у ванні, користуватися її косметикою. Неохоче висловлювалася про романи, які я читала й переказувала; з більшою охотою обговорювала плітки про акторів і співаків, які вичитувала в ілюстрованих жіночих журналах. Вона нічого не розповідала про свої думки чи таємні плани. Якщо я бачила на ній синці і користувалася нагодою завести розмову про причини, що змусили Стефано так поводитися, якщо казала, що він став таким злим, бо хотів, щоб вона йому допомагала й підтримувала в усіх справах, вона дивилася на мене з насмішкою і зазвичай у відповідь лише знизувала плечима. Згодом мені стало ясно: хоча Ліла і підтримувала дружбу зі мною, вона вирішила не ділитися особистим. Отже, вона справді все знала і вважала мене ненадійною подругою? Дійшло навіть до того, що я вирішила ходити до неї додому рідше, щоб вона відчула мою відсутність, почала розпитувати про причину і таким чином ми могли б щиро все з’ясувати. Але вона, здавалося, цього навіть не помітила. Тож я не витримала і почала ходити до неї ще частіше, аніж раніше, але й тут вона не виявила ні радості, ні здивування.

Того спекотного липневого дня я прийшла до неї в особливо пригніченому настрої, але нічого не розповіла про Ніно і його дівчину. Не те щоб я зробила це навмисне, адже так було завжди: вона зі мною нічим не ділилася, тому і я звела гру у сповіді майже до нуля. Ліла була привітною, як завжди. Приготувала мені молоко з мигдалем, і я вмостилася з холодним напоєм на дивані в їдальні, роздратована гудками потягів, потом, усім на світі.

Я мовчки спостерігала, як вона походжала по квартирі, і мене охопила злість через її здатність продиратися через найгнітючіші лабіринти, тримаючись за нитку власного войовничого рішення, не даючи виду. Мені пригадалися слова її чоловіка про силу, що чаїлася у Лілі, як пружина небезпечного механізму. Я поглянула на її живіт і уявила, як вона там, усередині, щодня і щоночі бореться, щоб знищити те життя, яке Стефано хоче силоміць в ній зародити. «На скільки ще в неї вистачить сил?» – подумала я про себе, але не насмілилася розпитувати про щось, бо знала, що ті запитання здалися б недоречними.

Згодом прийшла Пінучча. Вона нібито просто прийшла провідати родичку, але хвилин за десять з’явився і Ріно. Вони з Піною так надмірно пристрасно цілувалися в нас на очах, що ми з Лілою обмінялися іронічними поглядами. Коли Піна заявила, що хоче помилуватися видом із вікна, він пішов слідом, і вони разом зачинилися у спальні на добрих півгодини.

Ліла повідомила мені, що вони таке виробляли частенько; сказала це з сумішшю роздратування і сарказму. А я про себе позаздрила невимушеності цих двох закоханих: ніяких тобі страхів, ніякої незручності. Коли вони нарешті повернулися, то здавалися ще задоволенішими, аніж до цього. Ріно пішов до кухні чогось перехопити, повернувся, поговорив з сестрою про черевики. Сказав, що справи йдуть із кожним днем все краще, намагався вибити з неї якісь поради, щоб потім хизуватися ними перед Соларами як власними.

– А ти знаєш, що Марчелло з Мікеле хочуть виставити твоє фото у крамниці на площі дей Мартірі? – несподівано запитав Ріно з єхидством.

– Дурниця, – відразу втрутилася Пінучча.

– Чому це? – поцікавився Ріно.

– Що за дурне запитання? Якщо Ліні забагнеться, то вона виставить своє фото у новій ковбасній крамниці. Адже їй доведеться нею управляти, хіба ні? І оскільки магазином на площі дей Мартірі маю займатися я, то, з твого дозволу, я й вирішуватиму, що там виставляти!

Вона говорила так, ніби захищала Лілу від брата. Та насправді ми всі добре знали, що таким чином вона захищала саму себе і власне майбутнє. Їй набридло в усьому коритися Стефано, хотілося покинути ковбасну крамницю, і її тішила ідея одного дня стати хазяйкою магазину в центрі міста. Отож уже давненько між Ріно й Мікеле точилася невеличка війна щодо управління взуттєвою крамницею. Боротьбу підігрівав натиск їхніх наречених: Ріно вимагав, щоб нею займалася Пінучча, а Мікеле наполягав на Джильйолі. Пінучча поводилася рішучіше, вона була впевнена у перемозі, адже могла заручитися підтримкою і нареченого, і брата. А тому за будь-якої нагоди вдавала таку собі даму, яка більше не живе у районі і добре знає, що найкраще відповідає витонченим смакам клієнтів із центру.

Ріно, як я помітила, занепокоївся, що сестра розпочне сварку, але Ліла лишалася незворушною. Отож він поглянув на годинник з виглядом ділового й заклопотаного чоловіка і заявив великорозумним тоном: «Я вважаю, що те фото має великий комерційний потенціал». Потім поцілував Піну, яка швидко відсторонилася, виказуючи своє незадоволення, і пішов собі.

Ми з дівчатами залишилися втрьох. Пінучча набурмосено запитала в мене, сподіваючись за допомогою мого авторитету вирішити питання на власну користь:

– Лену, ти як вважаєш? По-твоєму, фото Ліли має висіти на площі дей Мартірі?

Я відповіла італійською:

– Це має вирішувати Стефано, адже він навмисне їздив до швачки, щоб забрати фото з вітрини. Я сумніваюся, що він дозволить.

Пінучча аж засяяла від задоволення, майже вигукнула:

– Матір Божа, як ти розумниця, Лену!

Я чекала, що на це скаже Ліла. Запала довга мовчанка, після чого вона звернулася до мене:

– Поб’ємося об заклад, що ти помиляєшся? Стефано дозволить.

– А от і ні!

– Так.

– На що закладаємось?

– Якщо ти програєш, то твоя середня річна оцінка завжди має бути не менше восьми.

Я зніяковіло дивилася на неї. Ми ніколи не розмовляли про моє нікудишнє переведення на наступний курс. Я була впевнена, що їй про це нічого не відомо, але вона все знала і тепер мені дорікала. «Що ж ти так, – ніби казала вона мені, – отримала зовсім низькі оцінки!» Вимагала від мене того, що зробила б сама на моєму місці. Насправді вона хотіла накинути мені роль відмінниці, що довічно скнітиме над підручниками, поки вона сама матиме гроші, гарний одяг, дім, телевізор, машину – матиме все і ні в чому собі не відмовлятиме.

– А якщо програєш ти? – запитала я в неї злостиво.

Несподівано на її обличчі з’явився той самий, уже забутий вираз: зосереджений, із примруженими до двох темних щілинок очима:

– Я запишуся до приватної школи, знову почну вчитися і клянуся, що отримаю диплом нарівні з тобою, а може, ще й із вищими оцінками.

Нарівні з тобою, а може, ще й із вищими оцінками. То ось що вона надумала?! Я відчула, як усе те, що мене мучило в душі в той нещасливий для мене період, – Антоніо, Ніно, незадоволення безцільністю власного життя, – випарувалося з глибоким видихом.

– Ти це серйозно?

– А хто б’ється об заклад жартома?

Тут у розмову рішуче втрутилася Пінучча:

– Ліно, от не починай дурити, як завжди! У тебе тепер нова ковбасна крамниця, Стефано самому не впоратися!

Але потім відразу схаменулася і додала вдавано солоденьким голоском:

– До того ж мені вже кортить дізнатися, коли ви зі Стефано нарешті зробите мене тіткою.

У тоні її завуальованої солодкої фрази мені вчувалася злість. І, на своє роздратування, я відчула, як причини її злості змішуються з моїми. Пінучча тим самим хотіла сказати: ти тепер заміжня, мій брат дає тобі все, тож роби те, що маєш робити! І справді: який сенс у тому, щоб бути синьйорою Карраччі і замикатися від усього й усіх, закриватися у собі, плекати всередині себе отруйний гнів? Чому ти завжди сієш тільки зло, Ліло? Коли це скінчиться? Чи настане час, коли твоя енергія спаде, відволічеться, вичерпається нарешті, як сили змученої безсонням варти? Коли ти відступишся від свого і сядеш за касу в новому районі, з животом, що ростиме з кожним днем, зробиш Пінуччу тіткою, а мене – мене! – залишиш саму іти своїм шляхом?

– Хтозна, – відповіла Ліла, а її обличчя тим часом знову набуло звичного виразу.

– Гляди, щоб я не стала мамою швидше за тебе, – сміючись, сказала зовиця.

– Ну, якщо ти так виснутимеш на Ріно, то це цілком імовірно.

Тут вони вчинили невелику сварку, але я пішла, не дослухавши до кінця.