Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 5

Ми цілувалися без упину: за деревом, у під’їзді будинку, на темних вуличках. Потім сіли на автобус, ще один, доїхали до вокзалу. Пішли до ставків, час від часу зупиняючись для поцілунків на безлюдній дорозі, що вела вздовж залізниці.

Мені стало жарко, хоча сукня на мені була легесенька, а від вечірньої прохолоди час до часу хапали дрижаки. Антоніо притискав мене до себе у темряві з такою пристрастю, що ставало боляче. Від його губ пашіло жаром, тепло його рота розпалювало думки та уяву. «Мабуть, Ліла зі Стефано вже в готелі, – думала я, – можливо, вечеряють. Мабуть, готуються лягати спати. О, спати в обіймах чоловіка і більше не мерзнути!» Я відчувала, як язик Антоніо збуджено рухався у мене в роті одночасно з тим, як він стискав мої груди через тонку тканину сукні, а я погладжувала його член через кишеню штанів.

На темному небі де-не-де з’являлися яскраві зірки. Солодкі аромати весни перебивали запахи моху та застояної води від ставків. Трава була мокрою, і від води раз у раз долинали глухі сплески, наче хтось кидав жолуді чи камінці, а може, то стрибали жаби. Ми йшли знайомою стежкою: вона вела до кількох засохлих дерев з тонкими стовбурами та переламаними гілками. Неподалік стояла закинута консервна фабрика з обваленим дахом – купа старих металевих конструкцій і листів заліза. Я відчувала нагальну потребу в пестощах, щось наростало в мене всередині, натягувалось, наче оксамитова стрічка. Мені хотілося, щоб та потреба отримала негайне й бурхливе задоволення, здатне розтрощити на дрібнесенькі шматочки враження від цілого дня. Відчувала тверді дотики внизу живота, що пестили й приємно штовхали сильніше, аніж у попередні рази. Антоніо пристрасно шепотів слова кохання на діалекті, цілуючи мене в губи й шию. Я мовчала; я завжди мовчала під час таких наших зустрічей, лише зітхала.

– Скажи, що кохаєш мене, – попросив він якоїсь миті.

– Так.

– Скажи мені!

– Так.

Я більше нічого не додала. Обняла його, притиснула до себе щосили. Мені хотілося, щоб мене пестили й цілували – скрізь, усі частинки мого тіла, щоб мене притискали, кусали, хотіла задихнутися від пристрасті. Він на мить відсторонився, просунув руку під бюстгальтер, не припиняючи поцілунків. Та мені цього було не досить, у той вечір цього було замало. Усі пестощі, до яких ми вдавалися раніше, які він обережно в мене просив, а я так само обережно йому дозволяла, тепер мені здавалися недостатніми, незручними, занадто швидкими. Але я не знала, як сказати йому, що мені хочеться більшого, не могла підібрати слів. Під час таємних зустрічей у нас виробився певний мовчазний порядок-ритуал, що повторювався крок за кроком. Він гладив мені груди, задирав спідницю, пестив між ніг, а сам тим часом притискав до мене напружений, тремтячий орган з ніжної шкіри, м’язів, судин та крові, що вібрував у нього в штанях. Але того разу я не поспішала витягувати його, бо знала: як тільки я це зроблю, Антоніо відразу забуде про мене, припинить пестити. Йому буде байдуже до моїх грудей, стегон, сідниць, лобка, уся його увага буде прикута до моєї руки. Більше того, він обхопить її своєю, щоб задати бажаний ритм. Потім дістане з кишені хустинку і триматиме напоготові, аж поки з губ у нього не зірветься здушений стогін, а з пеніса не потече небезпечна рідина. Тоді він відступить – очманілий, можливо, засоромлений, – і ми повернемося додому. Звичний сценарій, який цього разу мені несвідомо кортіло змінити. Мене не хвилював ризик завагітніти незаміжньою, не лякав гріх, невидимі небесні свідки, що літають над нами у небі, ані Святий Дух з усіма його втіленнями, і Антоніо це відчував, його це бентежило. Тим часом він все пристрасніше цілував мене і повсякчас намагався опустити мою руку, яку я висмикувала. Урешті я з довгими, чуттєвими стогонами кілька разів сильніше притислася лобком до його пальців, що пестили мене. Тоді він прибрав руку, намагаючись розстебнути собі штани.

– Зачекай, – промовила я.

Я потягнула його до руїн консервної фабрики. Там було темно, нас не так видно, але повно мишей: я почула приглушений писк та шурхіт. Серце в мене застукало швидше, я боялася цього місця, самої себе, свого пристрасного бажання, що охопило з такою силою, аж змусило стерти у пам’яті те почуття відчуженості, яке виникло кілька годин тому. Я хотіла повернутися до свого району, стати такою, якою була раніше. Хотіла покинути навчання, викинути списані зошити. Виконувати вправи – заради чого? Те, ким я могла стати, вийшовши з тіні Ліли, не мало ніякого значення. Ким я була порівняно з нею – у весільній сукні, у кабріолеті, у синьому капелюшку та блакитному костюмі? Ким я була зараз, з Антоніо, ховаючись від людських очей серед поіржавілого металобрухту, мишачого шурхотіння, із задраною на стегнах спідницею, опущеними трусами, пристрасна, збуджена, збентежена, тоді як вона віддавалася гола, з холодною відстороненістю, на льняних простирадлах, у готелі з видом на море, дозволяла, щоб Стефано ґвалтував її, входив у неї повністю, залишав у ній своє сім’я, запліднював її законно і без страху? Ким я була в той час, як Антоніо вовтузився зі штаньми, ставив мене у себе між ногами, щоб торкатися мого голого лобка своїм великим чоловічим органом, стискав мої сідниці, терся об мене, рухаючись уперед-назад і важко дихаючи? Я сама не знала. Я знала лише, ким не хотіла бути тієї миті. Самих пестощів мені було не досить. Я хотіла, щоб він увійшов у мене, хотіла сказати Лілі, коли вона повернеться: «Я теж більше не цнотлива. Що робиш ти, те роблю і я, тобі ні в чому не вдасться мене обігнати!» Отож я обхопила Антоніо за шию, поцілувала його, стала навшпиньки, намагаючись наблизитися лобком до його члена, мовчки, рухаючись навмання. Він зрозумів мої наміри, допоміг собі рукою; я відчула, як він ледве-ледве зайшов у мене. Я здригнулася від цікавості впереміш зі страхом. Водночас я відчувала, що Антоніо стримується, змушує себе зупинитися і не подаватися вперед з усією силою пристрасті, що накопичилася в ньому протягом дня. Я зрозуміла, що він зараз відступить, а тому притиснулася до нього міцніше, щоб змусити його продовжувати. Але Антоніо з важким зітханням відсторонив мене від себе і сказав на діалекті:

– Ні, Лену, я хочу зробити це з тобою як зі своєю дружиною, а не отак.

Він ухопив мене за руку, приклав її до свого члена зі стриманим стогоном, і я зробила так, як він хотів.

Потім, коли ми поверталися зі ставків додому, він схвильовано сказав, що дуже поважає мене і тому не схотів робити нічого такого, про що я пізніше могла б пошкодувати; не в тому місці, не таким гидким чином, з належною увагою й ніжністю. Він говорив про це так, ніби то саме він переступив дозволене; а може, він і справді так вважав. Я за всю дорогу не промовила жодного слова і попрощалася з ним з великим полегшенням. Коли я вдома постукала у двері, мені відчинила мати, і, незважаючи на спроби моїх братів і сестри стримати її, без криків та лайки, без єдиного докору заліпила мені кілька ляпасів. Мої окуляри полетіли додолу, і я в пориві єхидної радості вигукнула без будь-якого натяку на діалект:

– Бачиш, що ти накоїла? Розбила мої окуляри, і тепер через тебе я не зможу вчитися, не піду більше до школи!

Мати завмерла на місці, навіть її піднята для наступного ляпасу рука зависла у повітрі, наче лезо сокири. Еліза, моя молодша сестричка, підняла окуляри і сказала тихенько:

– Тримай, Лену, вони не розбилися.