Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 6

На мене напала дивна втома, і хоч як я намагалася відпочити, вона не минала. Уперше я прогулювала заняття. Я не ходила на навчання, здається, днів п’ятнадцять, і навіть Антоніо не сказала про те, що вирішила покинути школу. Виходила з дому в належний час й блукала містом. Тоді я багато нового дізналася про Неаполь. Порпалася в старих книжках, що їх продавали на вулиці біля Порт’Альби, мимохіть запам’ятовувала назви, імена авторів, потім пленталася в бік Толедо й моря. Або піднімалася до Вомеро вулицею Сальватора Рози, доходила до Сан-Мартіно, поверталася по Петрайо. Або гуляла по Доґанеллі аж до цвинтаря, ходила в тиші поміж могилами, читаючи імена похованих. Інколи до мене чіплялися з непристойними пропозиціями якісь молоді нероби, старі бовдури і навіть поважні синьйори середнього віку. Я прискорювала крок, не підводячи голови, утікала, відчуваючи небезпеку, але не відмовлялася від задуму. Навпаки, з кожним разом ті довгі ранкові блукання містом усе більше розширювали дірку в тенетах шкільних обов’язків, у яких я заплуталася вже відтоді, як мені виповнилося шість років. У визначений час я поверталася додому, і нікому не спадало на думку, що я – сама я! – не ходила на заняття. Після обіду читала романи, а потім бігла до ставків на зустріч з Антоніо, якого така моя готовність дуже тішила. Йому кортіло запитати в мене, чи бачилась я із сином Сарраторе. Я читала те німе запитання у нього в очах, але він не наважувався його озвучити, боявся, що я розгніваюся і позбавлю його коротких хвилин задоволення. Тож він міцно притискав мене до себе, щоб відчути мою податливість і відігнати будь-які сумніви. У такі моменти він не міг повірити, що я можу його образити, зустрічаючись з іншим.

Він помилявся: насправді, незважаючи на почуття провини, я тільки те й робила, що думала про Ніно. Мені кортіло зустрітися з ним, розмовляти з ним, але водночас я цього боялася. Боялася, що він принизить мене своєю зверхністю. Боялася, що так чи інакше він може знову заговорити про причини, з яких мою статтю про сутичку з викладачем релігії не надрукували. Боялася, що передасть мені жорстокі слова критики з редакції. Я б цього не стерпіла. Блукаючи містом чи лежачи без сну в ліжку, я гостро переживала власну неспроможність, мені легше було думати, що мою статтю не надрукували лише через брак місця. Пом’якшити, приглушити. Але то було нелегко. Я не дотягувала до рівня Ніно, отож не могла бути поряд із ним, привернути його увагу своїми словами, висловлювати перед ним свої думки. І які там думки – ніяких! Краще покинути все, досить з мене книжок, оцінок і похвал! Я сподівалася, що все забудеться і вивітриться з голови поступово: знання, якими напхана моя голова, мови, живі й мертві, сама літературна італійська, якою я мимоволі тепер спілкувалася навіть з братами й сестрою. «Це Ліла винна, – думала я, – що я втокмачила все це собі в голову. Треба і про неї забути. Ліла завжди добре знала, чого хоче, і домагалася свого. А я не хочу нічого, мені нічого не треба». Я сподівалася прокинутися одного ранку без бажань. «І як тільки моя голова спорожніє, – думала я, – тоді мені буде досить кохання Антоніо і своїх почуттів до нього».

Одного дня, повертаючись додому, я зустріла Пінуччу, сестру Стефано. Вона розповіла, що Ліла повернулася з весільної подорожі і влаштувала бучне свято з нагоди заручин зовиці з братом.

– То ви з Ріно заручилися? – запитала я, удаючи, що здивована новиною.

– Авжеж, – відповіла вона, сяючи від щастя, і показала мені обручку, яку подарував їй Ріно.

Пам’ятаю, як під час розмови з Пінуччою у мене в голові крутилася одна настирлива думка: Ліла влаштувала свято у своєму новому домі, а мене не запросила; ну, то це на краще, я рада, досить порівнювати себе з нею, не хочу більше її бачити! І лише після того, як усі подробиці заручин було сказано й переказано, я ніби між іншим запитала про свою подругу. Пінучча єхидно посміхнулася і відповіла усталеним висловом на діалекті: «освоює науку». Я не спитала, яку саме. А повернувшись додому, проспала решту дня.

Якось уранці я, як завжди, о сьомій вийшла з дому до школи, тобто вдала, що йду до школи. Я саме переходила через дорогу, коли побачила, як Ліла вийшла з кабріолета і рушила до нашого двору, навіть голови не повернувши, щоб попрощатися зі Стефано, який сидів за кермом. Вона була вишукано вдягнена, у великих сонцезахисних окулярах, хоч сонця ще не було. Мою увагу привернула блакитна хустка, що закривала її шию аж до вуст. Я роздратовано подумала, що то, можливо, якась нова мода: не як у Жаклін Кеннеді, а як у загадкової фатальної жінки, якою ми мріяли стати в дитинстві. І я пішла собі далі, не обізвавшись до неї.

Але, зробивши всього кілька кроків, я повернулася, сама не знаю чому. Моє серце калатало, мов навіжене, думки й почуття плуталися. Можливо, я хотіла, щоб вона сама сказала мені в обличчя, що нашій дружбі настав край. А може, я хотіла крикнути їй, що вирішила покинути навчання, теж вийти заміж, жити в Антоніо, з його матір’ю, братами й сестрою, мити сходи разом із божевільною Меліною. Я швидким кроком перейшла через двір, побачила, як вона заходить у двері будинку, де жила свекруха. Зайшла і собі до під’їзду, того самого, у якому ми малими йшли до дона Акілле по ляльок. Покликала її, вона обернулася.

– Ти повернулася, – промовила я.

– Так.

– А чому до мене не прийшла?

– Не хотіла, щоб ти мене бачила.

– Іншим можна, а мені – ні?

– До інших мені байдуже, а до тебе – ні.

Я збентежено дивилась на неї. Що саме я не мала бачити? Я піднялася на кілька сходинок, що нас розділяли, обережно прибрала з її обличчя хустинку, зняла окуляри.