Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 8

До Амальфі вони прибули під вечір. Ні він, ні вона ні разу не були в готелі, а тому почувалися дуже ніяково. Особливо Стефано збентежив дещо іронічний тон адміністратора, і тому він мимоволі поводився скуто. А коли сам це помітив, то спробував приховати власне зніяковіння за різкою поведінкою. Від одного прохання показати документи в нього почервоніли вуха. Тим часом підійшов носильник – чоловік років п’ятдесяти з тонкими вусами – і хотів було взяти валізи, але Стефано його відштовхнув, наче злодія, потім передумав і дещо зверхньо вручив жменю монет, так і не скориставшись послугою. Ліла йшла слідом, коли він із валізами піднімався сходами. Вона розповіла мені, що тоді – сходинка за сходинкою – у неї вперше виникло відчуття, що по дорозі вона десь загубила того хлопця, з яким одружилася вранці, і тепер йшла з якимось незнайомцем. Невже Стефано насправді був таким гладким, з короткими й товстими ногами, довгими руками, побілілими кісточками на пальцях? Із ким вона назавжди зв’язала свою долю? На зміну тій люті, що охопила її в дорозі, прийшов страх.

Коли вони нарешті потрапили до свого номера, Стефано намагався поводитися привітно, як раніше, але був занадто втомлений і досі роздратований через ляпаса, якого йому довелося дати Лілі. Тому в його голосі відчувалася награність. Він похвалив кімнату – дуже простора! – і відчинив вікно, вийшов на балкон, покликав Лілу: іди сюди, поглянь, як сяє на сонці море, яке чисте повітря! Але вона злякано шукала вихід зі своєї пастки, а тому відсторонено похитала головою: їй, мовляв, холодно. Стефано відразу зачинив вікно і зауважив, що якщо вони збираються пройтися і десь повечеряти, то краще одягти щось тепліше. Сказав, щоб Ліла взяла для нього жилет, ніби вони хтозна скільки часу живуть разом і вона добре знає, де і в якій валізі шукати той жилет, як і свою кофту. Ліла, здавалося, послухалась, але насправді навіть не відкрила валізи, не дістала ані кофту, ані жилет. Вона відразу вийшла з номера, не бажаючи залишатися там ані хвилини. Він вийшов слідом, бурмочучи під ніс: «Я можу піти й так, але я за тебе хвилююся, щоб ти не застудилася».

Вони пішли гуляти по Амальфі: униз сходами спочатку до собору, потім – до фонтану. Стефано намагався якось її розважити, але веселити – то ніколи не було його коником. У нього краще виходили пафосні або повчальні промови дорослого чоловіка, який знає, чого хоче. Ліла майже весь час мовчала, і зрештою він обмежився тим, що лише вказував то на одне, то на інше, вигукуючи: «Поглянь!». Але її, що за інших обставин не пропустила б жодного камінця, зараз не цікавили ні краса звивистих вуличок, ні аромати садів, ні мистецтво та історія Амальфі, і ще менше – його голос, коли він без упину повторював, викликаючи роздратування: «Гарно, правда?»

Невдовзі Ліла почала тремтіти, не стільки від холоду, як від нервового збудження. Він це помітив і запропонував повернутися до готелю, навіть насмілився видати щось на кшталт: «Там в обіймах і зігріємося». Але вона хотіла гуляти й гуляти, аж поки геть зморена не зайшла до якогось ресторану, навіть не запитавши згоди Стефано, хоча їсти їй зовсім не хотілося. Стефано терпляче пішов слідом.

Вони назамовляли купу всього, майже нічого не їли, зате випили багато вина. Він більше не міг стримуватися і запитав, чи вона досі сердиться. Ліла заперечно похитала головою, і то була правда. Почувши те запитання, вона сама собі здивувалася: у душі не лишилося навіть краплі образи на Солару, батька, брата, Стефано. За лічені години її мислення зовсім змінилося. Несподівано їй узагалі стало байдуже до черевиків; вона навіть не могла зрозуміти, чому так розлютилася, коли побачила їх на Марчелло. Тепер її жахала і мучила обручка, що виблискувала на її підмізинному пальці. Знову пригадався весь цей день: церква, вінчання, весілля. «Що я наробила, – думала вона, захмеліла від вина, – і що це за золоте кільце, що за блискучий нуль, у який я вставила палець?» Такий самий був на Стефано, виблискував на вкритому чорним волоссям пальці – «кошлаті пальці», так писалося у книжках. Вона пригадала його у купальному костюмі якось на морі. Довгий тулуб, завеликі колінні чашечки, схожі на перевернуті каструлі. У його образі не було жодної риси, яка б викликала в неї хоч якесь захоплення. Він був істотою, з якою – вона це вже знала напевне! – її нічого не пов’язувало, але він сидів тут поруч – у піджаку й краватці, ворушив товстими губами, чухав м’ясисту мочку вуха і час від часу наколював виделкою їжу з її тарілки, щоб покуштувати. Він не мав нічого спільного з продавцем ковбас, що привернув її увагу, з амбітним, упевненим в собі, але разом з тим добре вихованим хлопцем, з нареченим, що був уранці в церкві. Хижо поблискували його білі-пребілі зуби, у темному отворі рота ворушився червоний язик; щось у ньому та навколо нього для Ліли ніби зламалося. У той час як вони сиділи за столом у ресторані серед метушливих офіціантів, уся послідовність подій, що привела її сюди, до Амальфі, видалася абсолютно нелогічною і водночас нестерпно реальною. І у той час, коли та невпізнанна істота підбадьорилася, із полегшенням вирішивши, що буря минула і дружина зрозуміла причини його вчинків і прийняла їх, у Ліли промайнула думка, чи не вкрасти зі столу ніж, щоб потім засадити йому в горло в номері, як тільки він спробує її торкнутися.

Зрештою вона цього не зробила. Бо в тому ресторані, за тим столом, задурманена вином і своїм заміжжям – від сукні нареченої і до обручки, – вона вирішила для себе, що в усьому цьому немає ніякого сенсу, а тому і можливі претензії Стефано в сексуальному плані їй теж здавалися безглуздими, насамперед – для нього самого. Отож спершу вона поміркувала, як можна взяти ніж (накрити його серветкою, яку тримає на колінах, покласти серветку із загорнутим ножем знову на коліна, повернутися по сумку і непомітно впустити його всередину, а потім покласти серветку на місце), але врешті передумала. Ті гвинтики, які утримували разом її новий статус дружини, ресторан, Амальфі, здавалися їй такими ослабленими, що наприкінці вечері вона майже не чула голосу Стефано: у неї гуділо у вухах від безладної суміші звуків довкілля, власних думок і внутрішніх голосів.

Дорогою до готелю Стефано став говорити їй про позитивні риси Солар. Мовляв, вони знають потрібних людей з мерії, зв’язаних з ватажками Зірки й Корони, із членами ІСР[2]. Йому подобалося отак просторікувати, ніби він і справді розуміє щось у справах Солар; він багатозначно проголосив тоном бувалого чоловіка: «Політика – брудна справа, але якщо хочеш заробити, то без неї ніяк не обійтися». Лілі спали на думку ті розмови, які вона колись вела з Пасквале, а також те, про що вони говорили зі Стефано, коли тільки почали зустрічатися: їхній план відокремитися від батьків, насильства, брехні й жорстокості минулого. Вона подумала: «Так, він погоджувався, але зовсім мене не слухав. Із ким я розмовляла?! Я зовсім не знаю цього чоловіка, не знаю, хто він такий!»

Та все ж, коли він узяв її за руку і шепнув на вушко, що кохає, вона не відсторонилася. Мабуть, вирішила приспати його увагу, вдати, що все добре, що вони – звичайні закохані молодята, щоб завдати більшого удару пізніше в готелі і заявити з усією відразою, яку відчувала в душі: «Для мене лягати у ліжко з носильником готелю, у якого теж пальці пожовтіли від цигарок, чи з тобою – однаково бридко». А може, – мені це здається ближчим до істини, – вона була занадто перелякана, а тому відкладала будь-які дії.

Щойно вони повернулися до свого номера, Стефано спробував її поцілувати, але вона ухилилася. Із серйозним виглядом відкрила валізу, дістала звідти свою нічну сорочку, простягла піжаму чоловікові, який від цього вияву уваги задоволено всміхнувся і знову спробував пригорнути її до себе. Але Ліла зачинилась у ванній.

Залишившись сама, довго тримала обличчя під струменем холодної води, щоб змити з себе хміль та перекручене сприйняття реальності. Та їй не вдалося: навпаки, у неї ще більше посилилося відчуття, що її рухам не вистачає координації. «Що я кою?» – крутилося в неї в голові. Можна було, звичайно, просидіти тут усю ніч. Але потім що?

Вона пошкодувала, що не взяла ніж. Їй навіть на якусь мить здалося, що вона його таки взяла, але згодом усвідомила, що ні. Вона всілася на край ванни, мимоволі порівняла її із тією, що в їхньому новому домі, подумала, що їхня набагато краща. І її рушники теж значно якісніші. Її, їхні? Кому насправді належали рушники, ванна, усе? Її роздратувала думка, що володіння всіма тими гарними новими речами гарантовано їй прізвищем чоловіка, який чекає на неї по той бік дверей. Власність Карраччі, і вона теж була власністю Карраччі. Стефано постукав у двері.

– Що ти там робиш? Усе гаразд?

Вона не відповіла.

Чоловік зачекав ще трохи, згодом постукав знову. Оскільки не було жодної реакції, він нервово посмикав за ручку і промовив удавано жартівливим тоном:

– Мені що, виламати двері?

Ліла не сумнівалася, що він на це здатний: той незнайомець, що чекав на неї по той бік дверей, був здатним на все. «Та і я сама, – спало їй на думку, – теж здатна на все». Вона роздягнулася, помилася, одягла нічну сорочку з ненавистю до себе за ту ретельність, з якою сама ж вибирала її кілька місяців тому. Стефано (уже навіть його ім’я не відповідало манерам і почуттям, побаченим та пережитим протягом останніх годин) сидів у піжамі на спинці ліжка і скочив на ноги, щойно вона вийшла.

– Довго ж ти чепурилася!

– Скільки треба було.

– Яка ти гарна!

– Я втомилася, хочу спати.

– Потім виспимося.

– Ні, зараз. Ти – на своєму боці, а я – на своєму.

– Добре-добре, ходи сюди.

– Я серйозно тобі кажу.

– І я теж.

Стефано гигикнув, спробував ухопити її за руку. Вона відсахнулася, і він спохмурнів.

– Що з тобою?

Ліла завагалася. Вона спробувала підшукати відповідні слова, промовила тихо:

– Я тебе не хочу.

Стефано зачудовано покрутив головою, ніби ті чотири слова були сказані якоюсь незнайомою йому мовою. Пробурмотів, що чекав на цю мить уже так давно, день і ніч. «Будь ласка, – почав умовляти він і, зі зніченою усмішкою, майже у відчаї вказав рукою на бордові піжамні штани, – бачиш, що зі мною робиться від одного лише погляду на тебе?» Вона мимоволі глянула йому нижче пояса, не втрималась від відразливої гримаси і одразу відвела очі.

Тут Стефано зрозумів, що вона зараз знову зачиниться у ванній, звірячим рухом ухопив її за талію, підняв і кинув на ліжко. Що відбувалося? Було ясно, що він не хотів її розуміти. Йому здавалося, що тоді, у ресторані, вони помирилися, і тепер він думав: «Чому Ліла так поводиться? Бо ще зовсім юна?» Тож він ліг поряд, сміючись і намагаючись її заспокоїти:

– Це чудово, – сказав він, – не бійся. Я тебе дуже кохаю, більше, ніж матір і сестру.

Але це не спрацювало, вона вже намагалася підвестися, щоб утекти. Як же складно мати справу з цією дівчиною: її «так» означає «ні», а «ні» значить «так»! Стефано пробурчав: «Годі вже капризувати!» І спробував було знову її вхопити, але вона відбрикувалася. Тож він взяв її за зап’ястя і міцно притис до ліжка.

– Ти казала, що маємо зачекати, і я чекав, – мовив він, – хоча бути поряд із тобою і не мати змоги навіть пальцем торкнутися мені було нелегко, я змучився. Але тепер, коли ми вже одружені, припини ці витребеньки і поводься добре.

Він нахилився, щоб поцілувати її в губи, але вона відчайдушно відхиляла голову то праворуч, то ліворуч, пручалася, викручувалася, повторюючи:

– Відпусти мене, я тебе не хочу! Я тебе не хочу, не хочу!

Тоді в голосі Стефано мимоволі з’явилися металеві нотки:

– Не мороч мені яйця, Ліно!

Він повторив цю фразу двічі чи тричі, дедалі голосніше, ніби щоб краще усвідомити наказ, що лунав звідкись іздалеку, можливо, з тих часів, коли його ще на світі не було. Наказ був такий: поводься як чоловік, Сте’, або ти зламаєш її зараз, або тобі цього вже ніколи не вдасться; твоя дружина мусить відразу втямити, що вона жінка, а ти – чоловік, отже, має бути слухняною. А Ліла, чуючи те його «не мороч мені яйця, не мороч мені яйця, не мороч мені яйця», бачачи його важке, широке тіло над своїм пласким животом, його напружений член, який напинав тканину піжами, ніби стрижень – намет, пригадала, як багато років тому він хотів ухопити її за язика і проколоти його булавкою через те, що вона посміла принизити Альфонсо під час шкільних змагань. Отже, Стефано ніколи не було. Вона раптом усвідомила: це завжди був старший син дона Акілле. І та несподівана, мов відрижка, думка викрила на обличчі її чоловіка риси, які до цього ретельно ховалися десь у крові, на клітинному рівні, але були там завжди, чекаючи слушної години. Так-так, щоб подобатися мешканцям району, щоб подобатися їй, Стефано вдавав із себе іншого: риси його обличчя пом’якшали від удаваної ввічливості, погляд подобрішав, голос перейшов на стриманий, приємний тембр, пальці, руки – усе тіло призвичаїлося стримувати приховану силу. Але тепер та оболонка, у якій вона втримувалася так довго, затріщала, і Лілу охопив дитячий жах, ще більший за той, який ми з нею пережили, спустившись разом до підвалу у пошуках наших ляльок. Дон Акілле відроджувався із бруду району, живлячись плоттю власного сина. Батько продирався крізь його шкіру, змінював його погляд, виривався назовні з його тіла. І ось він уже тут: розриває їй сорочку, оголює груди, несамовито мне їх руками, нахиляється й кусає її за соски. А коли вона, – як то їй завжди вдавалося, – зуміла приборкати страх і спробувала скинути його з себе, щосили вхопивши його за волосся і вкусивши до крові, він на мить відхилився, упіймав її за руки, притис їх товстими зігнутими в колінах ногами і промовив зневажливо: «Що ти робиш, лежи сумирно! Ти тоненька, мов очеретина, якщо захочу – розламаю на друзки!» Та Ліла не заспокоїлася, знову намагалася вкусити його, вигнулася дугою, щоб вивільнитися з-під його важкого тіла. Марно! Тепер руки в нього були вільні, він нахилився і кінчиками пальців легенько бив її по обличчю, примовляючи: «Хочеш поглянути, який він великий, так? Скажи, що хочеш!» Урешті витягнув зі штанів свій товстий член – він здався їй якоюсь бридкою лялькою без рук і без ніг, що нависала й хиталася над нею, ніби намагаючись відірватися від ще більшої ляльки, яка хрипко примовляла: «Зараз я дам тобі його спробувати, Ліно. Поглянь, який красень! Такого більше ні в кого нема!» А оскільки вона і далі опиралася, він зацідив їй два ляпаси – спершу долонею, потім ребром долоні. Удари виявилися такої сили, що Лілі стало ясно: якщо вона й надалі пручатиметься, він точно її вб’є – не він, так дон Акілле. Адже його боялися всі в районі саме тому, що він запросто міг кинути когось об стовбур дерева або об стіну. І вона припинила боротьбу, забулася у своєму страхові, куди не досягали звуки, а він у цей час стягував з неї нічну сорочку і шепотів на вухо: «Ти навіть уявити собі не можеш, як я тебе кохаю. Але скоро ти зрозумієш. Уже завтра сама прийдеш мене просити, щоб я з тобою покохався, як оце зараз. Благатимеш мене на колінах, а я скажу тобі: добре, але тільки якщо будеш слухняною. І ти будеш слухняною!»

Коли після кількох незграбних спроб він із неймовірною жорстокістю увійшов у неї, Ліла вже була непритомна. Ніч, кімнату, ліжко, його поцілунки, руки на її тілі, будь-які відчуття поглинуло єдине почуття: ненависть до Стефано Карраччі, якого вона ненавиділа що було сил, ненавиділа вагу його тіла на собі, ненавиділа його ім’я та прізвище.