Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 26

Хазяйка канцелярської крамниці не сварила мене через рану Лінди, але коли я запитала, чи забирати завтра дівчаток у звичний час, вона відповіла, що діти цього літа вже накупалися і моїх послуг більше не потребують.

Я приховала від Ліли, що втратила роботу. Та й вона не запитала в мене, чим усе скінчилося, як Лінда і її поріз. Коли я побачила Лілу знову, вона була дуже заклопотана через підготовку до урочистого відкриття нової ковбасної крамниці. Вона нагадала мені спортсменів, що на тренуваннях із кожним разом навантажують себе все більше.

Вона потягла мене до типографії, де замовила купу рекламних листівок з приводу відкриття нової крамниці. Попросила, щоб я зайшла до священика домовитися про час освячення приміщення і товарів. А ще повідомила, що найняла на роботу Кармелу Пелузо, пообіцявши значно вищу зарплатню, ніж на її попередній роботі. Та перш за все Ліла зізналася, що їй доводиться вести жорстоку війну через усе – практично через кожну дрібницю! – із чоловіком, Пінуччою, свекрухою, братом Ріно. Але, здавалося, її не надто це лютило. Розповідала про все тихенько, завжди на діалекті, мимохідь, роблячи купу інших справ, що здавалися значно важливішими, аніж те, про що вона казала. Перелічила всі пироги й торти, які її кровні й набуті родичі вже спекли і ще мали спекти для урочистої події. «Вони помирилися з Мікеле, – сказала Ліла, – як помирилися і з Марчелло. Скористалися мною на власний розсуд, бо я для них річ, а не людина. Віддамо їм Ліну, хай вішають її на стіну, бо вона – нуль, нуль без палички». Коли вона промовляла ці слова, очі в темно-синіх колах зрадливо блищали, шкіра напиналася на вилицях, зуби хижо поблискували під час нервової посмішки. Але все це мене не переконало. Я бачила, що за цією вдаваною роздратованістю вона приховує відчайдушні спроби знайти для себе вихід.

– Що ти надумала робити? – запитала я.

– Нічого. Але якщо вони хочуть таке вчинити з моїм фото, спершу їм доведеться мене вбити.

– Годі тобі, Ліло! Урешті нічого поганого в цьому немає. Сама подумай: тільки фото актрис розміщують на плакатах.

– А я що, актриса?

– Ні.

– Ото ж бо й воно. Якщо мій чоловік вирішив продатися Соларам, то, по-твоєму, він і мене може продати?!

Я спробувала втихомирити її, бо непокоїлася, що Стефано урветься терпець і він знову її поб’є. Коли я на це натякнула, вона розреготалася: від того часу, як вона завагітніла, він і пальцем її не зачіпав. Та саме в ту мить, як вона це промовляла, у голові майнула підозра: а що, як те фото – лише привід, а насправді вона хоче розізлити всіх, щоб її відлупцювали і Стефано, і Солари, і Ріно, щоб тими побоями поклали край її стражданням, її болю, знищили ту живу істоту, що жила в ній.

Моя підозра посилилася у вечір урочистого відкриття нової ковбасної крамниці. Ліла одягнулася дуже фривольно. На очах у всіх поводилася із чоловіком, як зі слугою. Відіслала священика, з яким я домовлялася за її дорученням, не давши йому можливості освятити крамницю, а лише тицьнувши зневажливо трохи грошей. Узялася безкоштовно роздавати бутерброди з нарізкою та подавати склянку вина кожному з присутніх. Ця її витребенька мала такий успіх, що народ повалив до нової крамниці, як навіжений. Ліла з Кармелою не встигали всіх обслужити, а тому Стефано, який з нагоди відкриття одягнувся у святкове, змушений був без халата їм допомагати і геть забруднився.

Коли вони стомлені ввечері повернулися додому, Стефано її вилаяв, а вона перепробувала все на світі, щоб лише викликати на себе його лють. Ліла кричала, що якщо йому потрібна була слухняна й покірна жінка, то він помилився. Вона йому не мати і не сестра, вона мовчати не буде. І перейшла до Солар, до історії з фото, обзивала його, як хотіла. Він спершу тримався, потім почав відповідати ще гіршими образами. Але бити не став. Коли наступного дня вона розповіла мені про це, я сказала, що, на мою думку, Стефано її все ж кохає, попри всі свої хиби. Вона не погодилася: «У нього одне бабло на умі». І справді, ковбасна крамниця швидко завоювала собі постійних покупців у новому районі, там тепер було не протовпитися.

– Грошей у касі вже повно. Це моя заслуга. Я даю йому багатство, дитину, чого йому ще від мене треба?!

– А тобі чого ще треба? – не втрималась я і відповіла з такою злістю, якої сама від себе не чекала, тому відразу поспішила загладити її усмішкою, сподіваючись, що Ліла не зверне уваги на мої слова.

Пригадую, що вона тоді у відповідь задумливо стенула плечима і потерла лоба. Можливо, вона й сама не знала, чого хоче, просто чомусь не могла знайти собі місця.

Перед відкриттям другої крамниці, тієї, що на площі дей Мартірі, вона стала зовсім некерована. Та, напевне, я дещо перебільшую. Ліла лише виливала на всіх навколо себе, зокрема й мене, той неспокій, що поселився у неї в душі. З одного боку, вона перетворила життя Стефано на пекло, сварилася зі свекрухою та зовицею, потім бігла до Ріно і лаялася з ним на очах у робітників і Фернандо, який мовчки сидів за роботою, ще більш згорблений, ніж зазвичай, удаючи, що нічого не чує. З іншого боку, вона й сама усвідомлювала, що її все більше затягує вир власного невгамовного невдоволення, а тому в ті рідкі хвилини, коли в новій крамниці не було покупців і постачальників, я заставала її в геть затурканому стані: вона погладжувала собі лоба, ніби намагаючись прикрити невидиму рану, а вигляд у неї був такий, наче вона ніяк не може відсапатися.

Одного спекотного дня, незважаючи на те, що вже був кінець вересня, я сиділа вдома. Скоро мав розпочатися навчальний рік, а поки я не знала, чим себе зайняти. Мати повсякчас дорікала мені за ледарювання. Ніно був невідомо де: чи то в Англії, чи в тому загадковому місці під назвою «університет». Антоніо теж більше не було поряд, і надія помиритися з ним зникла: він подався на військову службу разом з Енцо Сканно, попрощавшись з усіма, окрім мене. Раптом почула, що з вулиці мене хтось кличе. То була Ліла, очі в неї незвично блищали, як від хворобливого жару. Вона заявила, що знайшла вихід.

– Який вихід?

– З фотографією. Якщо вони хочуть її повісити, то мають зробити це так, як я їм скажу.

– А як ти скажеш?

Вона промовчала: можливо, тієї миті ще й сама не знала. Але я відразу впізнала її погляд, що з’являвся щоразу, коли з нутра її темної свідомості надходив сигнал, від якого плавився мозок. Ліла попросила мене ввечері поїхати разом із нею на площу дей Мартірі. Там ми мали зустрітися з братами Соларами, Джильйолою, Пінуччою та Лілиним братом. Ліла просила, щоб я їй допомогла, щоб підтримала її, і мені стало ясно, що в голові у неї визрів план, як вийти з тієї невпинної війни: влаштувати останній, рішучий бій, зняти все накопичене за довгий час напруження або просто звільнити мозок і тіло від невикористаної енергії.

– Добре, – погодилась я, – але пообіцяй, що не казитимешся.

– Обіцяю.

Після закриття крамниць Ліла зі Стефано заїхали по мене на машині. За кількома словами, якими вони перекинулися, я зрозуміла, що навіть Стефано не знав, що було в Ліли на думці, і цього разу моя присутність його не заспокоювала, а тривожила ще більше. Ліла нарешті погодилася. Вона сказала чоловікові, що коли вже немає жодної можливості не виставляти фото, то їй хочеться принаймні висловити думку, як краще це зробити.

– Що ти маєш на увазі? Якусь раму? Чи те, на яку стіну вішати? Чи як освітити? – допитувався він.

– Треба глянути.

– Але на цьому все, Ліло.

– Гаразд, усе.

Був гарний, теплий вечір. Крамницю заливало яскраве світло, внутрішнє приміщення було добре видно з вулиці через великі вітрини. Навіть з чималої відстані на центральній стіні можна було побачити величезне панно з фотографією Ліли у весільному вбранні. Стефано припаркував машину, ми зайшли всередину, пробираючись через ще не розставлені коробки з черевиками, бідони з фарбою, драбини. Марчелло, Ріно, Джильйола й Пінучча сиділи з невдоволеним виглядом: кожен мав власні причини не піддаватися новим примхам Ліли. Єдиним, хто зустрів нас з іронічною привітністю, виявився Мікеле. Він звернувся до моєї подруги зі смішком:

– Синьйоро-красуне, повідом нам нарешті, що ти вигадала! Чи ти просто вирішила зіпсувати нам вечір?

Ліла поглянула на фото, що висіло на стіні в рамі, і попросила, щоб його зняли й поклали на підлогу. Марчелло з похмурою збентеженістю, що находила на нього щоразу, коли йому доводилося звертатися до Ліли, занепокоєно запитав:

– Навіщо?

– Зараз покажу.

Тут втрутився Ріно:

– Не будь дурепою, Ліло! Знаєш, скільки воно нам коштувало?! Якщо зіпсуєш – отримаєш по повній!

Брати Солари поклали панно на підлогу. Ліла озиралася довкола; зморщила лоба, очі перетворилися на дві щілини. Вона, напевне, щось шукала, переконана, що воно там мало бути; можливо, вона сама те щось купила і принесла сюди. Відшукала у кутку рулон чорного картону, взяла з полиці великі ножиці і коробку з канцелярськими кнопками. Урешті з неймовірною зосередженістю, завдяки якій їй вдавалося відсторонитися від навколишнього світу, повернулася до фото. На наших очах, вирячених від здивування (а в декого читалася ще й неприхована ворожість), Ліла точними рухами, як завжди під час роботи, нарізала кілька чорних смуг із чорного картону і з моєю допомогою, указуючи мені ледь вловимими жестами чи кивками голови, що треба робити, закріпила їх на фото то тут, то там.

Я допомагала їй із приємним відчуттям причетності, що завжди виникало поряд із нею, ще з дитинства. Як чудово було пережити ті хвилини, як подобалося мені бути поряд, вловлювати її наміри, розуміти і відгадувати наперед! Я відчувала, як від нашої спільної праці народжувалося щось таке, чого раніше не було і що бачили лише ми вдвох. Дуже швидко я помітила, що вона задоволена роботою, відчула захват, який її охопив і так і струменів із пальців, коли вона різала ножицями, коли ми закріплювали чорні смуги кнопками.

Нарешті Ліла, ніби забувши, що вона тут не сама, спробувала було підняти панно, але не змогла. Марчелло відразу кинувся їй на допомогу, підбігла і я, ми приставили фото до стіни. Потім усі разом – хто гигочучи, хто набурмосено, хто здивовано – відійшли до порога. Тіло Ліли на фото здавалося грубо порізаним на частини. Більшої частини голови не було видно, як і живота. Залишалися одне око, рука, на яку вона опиралася підборіддям, привабливий обрис рота, розділений смугами торс, обриси складених одна на одну ніг і туфлі.

Першою обізвалася Джильйола, ледве стримуючи злість:

– Я не можу виставити оце в моїй крамниці!

– Я згодна, – вибухнула і собі Пінучча, – нам тут треба продавати, а побачивши оце одоробло, усі покупці порозбігаються! Ріно, скажи вже щось своїй сестричці!

Ріно вдав, що не чує її, а сам звернувся до Стефано, ніби вся відповідальність за те, що відбувалося, лягала на нього:

– Я ж тобі казав, що з нею говорити – тільки час марнувати. Їй слід лише казати «так» або «ні», і все. Інакше бачиш, що коїться? Гаємо час!

Стефано мовчав, невідривно дивився на фото на стіні. Було ясно, що він шукав вихід із цієї ситуації. Урешті запитав у мене:

– Що ти про це думаєш, Лену?

Я відповіла італійською:

– Чудово, як на мене! Звичайно, у нас в районі таке не виставиш: не та публіка. Але тут – інша справа, це викличе увагу й сподобається. У жіночому журналі «Довіра» якраз минулого тижня я бачила, що вдома у Россано Брацці на стіні висить щось подібне.

Джильйола, почувши мої слова, розгнівалася ще більше:

– Що ти цим хочеш сказати? Що Россано Брацці – інтелектуал, ви двоє – розумниці, а ми з Пінуччою ані бельмеса не тямимо?

Тієї миті я відчула небезпеку. Мені досить було лише поглянути на Лілу, щоб зрозуміти: коли ми тільки приїхали до крамниці, вона могла поступитися, якщо раптом її експеримент виявиться невдалим, але тепер, коли вона спробувала і створила той абстрактний шедевр, вона не відступить ані на міліметр. Я відчула, що протягом тих хвилин роботи над фото вона звільнилася від пут. У ті хвилини її захопило таке п’янке почуття самоповаги і самореалізації, якого вона вже давним-давно прагнула, щоб вирватися з ролі дружини ковбасника, під дією якого вона не стерпіла б і найменшої спроби заперечення. Навіть гірше: уже тоді, як Джильйола говорила, Ліла почала бурмотіти: «Або так, або ніяк!» Ліла була готова сваритися, битися, громити все навколо, кинутися животом на ножиці.

Я сподівалася, що Марчелло її підтримає. Але він мовчав, понуривши голову. Мені стало ясно: тієї миті залишки його минулих почуттів до Ліли розвіювалися, у нього не було вже сил триматися за свою давню пристрасть, що його пригнічувала. Замість нього втрутився його брат, заявивши Джильйолі, своїй нареченій: «Помовч трохи!» А коли вона спробувала обуритися, гаркнув погрозливо, навіть не поглянувши у її бік, а невідривно розглядаючи фото: «Цить, Джильйó!» Потім звернувся до Ліли:

– А мені подобається, синьйó! Твоє обличчя майже зникло, і я зрозумів, навіщо ти це зробила: щоб підкреслити обриси ноги, показати, яка приваблива жіноча нога у цих туфлях. Молодець! Ти справжнє стерво, але якщо вже за щось берешся, то робиш це відмінно.