Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 14

Я не обмовилася і словом про ту розмову своєму хлопцеві. Намагалася уникати його, сказала, що в мене дуже багато домашніх завдань і треба готуватися до наступних опитувань у класі.

То було не лише виправдання: навчання в ліцеї справді нагадувало пекло. Інспектори тиснули на директора, директор – на викладачів, викладачі насідали на студентів, а студенти знущалися одне з одного. Більшість із нас ледве справлялися з обсягом домашніх завдань, але нас тішило те, що ходити на заняття треба через день. Лише незначна частина студентів обурювалася через незадовільний стан будівлі, втрату навчальних годин і вимагала негайного повернення до нормального розкладу. Керував ними Ніно Сарраторе, і саме цей факт ускладнив моє життя ще більше.

Я повсякчас наштовхувалася на нього в коридорі, коли він розмовляв з Ґальяні, проходила повз них, сподіваючись, що вчителька мене покличе. Але цього ні разу не сталося. Мені хотілося, щоб він звернувся до мене, але і цього не трапилося. Значить, до мене втратили довіру. «Оскільки оцінки в мене були не такими високими, як колись, за короткий час я втратила і той незначний авторитет, який заробила тяжкою працею», – спало на думку мені. «Зрештою, а на що ти сподівалася?» – знущалася я сама з себе. А якби Ґальяні чи Ніно запитали в мене, що я думаю про незадовільний стан класів і надмірну кількість домашніх завдань, якою могла би бути моя відповідь? У мене не було власної думки щодо цього. Я це усвідомила того дня, коли до мене раптом підійшов Ніно з якимось аркушем в руці, простягнув його мені й запитав сухо:

– Прочитаєш?

Моє серце так швидко закалатало в грудях, що я змогла вимовити тільки:

– Зараз?

– Ні, віддаси після уроків.

Я дуже розхвилювалася. Побігла до туалету і там швидко прочитала. Аркуш ряснів цифрами, там ішлося про те, у чому я нічого не тямила: план реконструкції міста, будівництво навчальних закладів, італійська конституція, основні статті й права. Єдине, що я зрозуміла і вже знала, – Ніно з товаришами вимагали негайного повернення до нормального розкладу навчання.

Зайшовши до класу, я показала той аркуш Альфонсо.

– Навіщо воно тобі? – сказав той, навіть не читаючи. – Скоро кінець навчального року, проводять останні опитування, а він хоче втягнути тебе в якусь халепу.

Але я ніби розум втратила: кров стугоніла у скронях, у горлі пересохло від хвилювання. У всьому ліцеї ніхто, окрім Ніно, не виступав так рішуче і відкрито проти вчителів і директора. Він був не тільки найкращим з усіх предметів, а й знав багато такого, чого нас узагалі не вчили, чого ніхто з кращих студентів не знав. І він мав характер. І був гарний. Я рахувала години, хвилини, секунди. Хотіла бігти до нього, щоб віддати той аркуш, похвалити, сказати, що я згодна з усім і хочу допомогти.

Коли закінчилися уроки, я не побачила його на сходах серед юрми студентів, не було його й надворі. Він вийшов серед останніх, із ще більш невдоволеним, аніж зазвичай, виразом обличчя. Я радісно рушила йому назустріч, розмахуючи аркушем, обсипала його щедрими компліментами, не скупилася на похвалу. Він вислухав мене нахмурено, потім забрав аркуш, зібгав його зі злістю і викинув.

– Ґальяні сказала, що не годиться.

Я знітилася.

– Чому це?

Він невдоволено скривився і махнув рукою: не зважай.

– Дякую все одно, – промовив він через силу і несподівано нахилився й поцілував мене у щоку.

Після нашого поцілунку на Іскії ми жодного разу одне одного не торкалися, навіть руки не тиснули. Від цього нового, ще незвичного тоді способу прощання я заклякла на місці. Ніно ані запропонував піти разом, ані сказав «чао» – на цьому все закінчилося. Я стояла – без сил, без голосу – і дивилася, як він віддаляється.

І тут сталися дві дуже неприємні події, одна за одною. Спочатку з якогось провулка вигулькнула дівчина, без сумніву молодша за мене, яка вразила мене своєю чистою вродою: струнка, пряме чорне волосся до пояса, у кожному жесті й русі – витонченість, у кожній деталі весняного одягу – виважена елегантність. Підійшла до Ніно, той обняв її за плечі, вона потягнулася до нього обличчям. Їхній поцілунок не мав нічого спільного з тим, яким Ніно нагородив мене перед цим. Відразу по тому я помітила на розі вулиці Антоніо. Він мав бути на роботі, а замість цього прийшов мене зустріти. Хтозна, як давно він там стояв.