Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 13

Протягом наступних місяців трапилося багато неважливих на перший погляд подій, які змусили мене всерйоз похвилюватися і про які мені навіть зараз важко розказувати. Хай як намагалась я залишатися невимушеною і бадьорою та дотримуватися своєї залізної дисципліни, у мене повсякчас псувався настрій, що приносило мені якусь болючу насолоду. Мені здавалося, що цілий світ проти мене. Незважаючи на те, що я знову почала вчитися, до відмінних оцінок, які були в мене раніше, я не дотягувала. Дні минали один за одним, і не було в них навіть хвилинки, щоб я почувалася по-справжньому живою. Дорога до ліцею, дорога до Ліли, дорога до ставків перетворилися для мене на безбарвне довкілля. Роздратована, зневірена у собі, я несвідомо приписувала провину за цей стан Антоніо.

Він також тривожився. Йому повсякчас хотілося мене бачити. Доходило до того, що він кидав роботу і після занять зніяковіло чекав на мене біля ліцею. Він хвилювався за матір, Меліну, боявся, що йому відмовлять у звільненні від військового обов’язку. Він давним-давно подав заяву до військкомату, додавши необхідні документи про смерть батька, стан здоров’я матері, свою роль єдиного годувальника в родині, і здавалося, що в армії, вражені тими документами, вирішили про нього забути. Але тепер він дізнався, що Енцо Сканно призвали на осінь, і боявся, що згадають і про нього.

– Я не можу залишити маму, Аду, братів без копійки і без захисту, – не знаходив він собі місця.

Одного дня він прийшов до ліцею зовсім пригнічений: дізнався, що приходили карабінери й розпитували про нього.

– Спитай у Ліни, – схвильовано попросив він мене, – Стефано дали звільнення, бо він син вдови, чи з іншої причини?

Я заспокоїла його, спробувала перевести розмову на інше. Улаштувала для нього ввечері похід до піцерії із Пасквале, Енцо та їхніми дівчатами – Адою і Кармелою. Сподівалася, що розмови з друзями допоможуть йому вгамуватися, але де там. Енцо, як завжди, не виявив жодних емоцій щодо свого призову. Лише пошкодував, що, поки він буде в армії, його батькові доведеться тягати візок вулицями попри слабке здоров’я. Пасквале набурмосено повідомив, що колись хворів на туберкульоз, і тому його не призивають. Сказав, що шкодує про це, бо всі чоловіки мають побути солдатами, і зовсім не для того, щоб служити батьківщині. «Бо такі, як ми, – бубонів він далі, – зобов’язані навчитися тримати зброю в руках, тому що скоро прийде час, коли ті, на кого чекає розплата, заплатять за все». Після цього говорили лише про політику, хоча насправді говорив тільки Пасквале, причому в дуже категоричній формі. Казав, що фашисти намагаються повернутися до влади з допомогою демохристиян. Казав, що поліція та армія на їхньому боці. Казав, що треба готуватися, і звертався насамперед до Енцо, а той кивав. Більше того, Енцо, який зазвичай сидів мовчки, несподівано для всіх відповів зі смішком: «Не хвилюйся, як повернуся, то навчу тебе стріляти».

На Аду і Кармелу ті балачки справили велике враження: вони пишалися, що їхні хлопці такі небезпечні парубки. Мені хотілося підтримати розмову, але я нічого не тямила у коаліціях фашистів, демохристиян та решти – жодної думки в голові не було. Час до часу я поглядала на Антоніо, сподіваючись, що він захопиться темою, але цього не сталося, він тільки те й робив, що переймався своїми страхами. Усе розпитував: як воно там, в армії. І Пасквале, який сам не служив, відповідав: «Справжнє лайно, хто не прогинається, того ламають». Енцо на те, як завжди, промовчав, ніби його воно взагалі не обходило. Антоніо перестав їсти, так і сидів із половиною піци на тарілці та все повторював: «То вони не знають, із ким мають справу. Хай тільки спробують, я сам їм кістки попереламую».

Коли ми залишилися вдвох, він зненацька сумно сказав:

– Я знаю: якщо мене заберуть, ти чекати не станеш, знайдеш собі іншого.

Тоді мені стало ясно. Справа була не в Меліні, не в Аді, не в решті братів і сестер, які б залишилися без чоловічої підтримки, і навіть не в утисках у казармі. Справа була в мені. Він не хотів покидати мене ані на хвилину. Здавалося, що б я йому не говорила і що б я не робила, він мені все одно не повірить. Тож я вирішила, що краще вдати ображену. Сказала, що йому слід брати приклад з Енцо. «Він довіряє, якщо треба йти до армії – іде, і не нарікає, хоча вони з Кармелою зовсім недавно почали зустрічатися. А от ти скаржишся без причини, – так, без причини, Антó! – бо тебе не призвуть. Адже Стефано Карраччі звільнили як сина вдови, то чому тебе не повинні звільнити?!»

Мій почасти агресивний, а почасти ласкавий тон його заспокоїв. Але перед тим, як попрощатися, він ніяково попросив мене:

– Запитай у своєї подруги.

– Вона й твоя подруга теж.

– Так, але запитай у неї ти!

Наступного дня я запитала у Ліли, але вона про службу свого чоловіка в армії нічого не знала. Без особливої охоти вона пообіцяла мені розпитати.

Але зробила це не відразу, як я на те сподівалася. Її стосунки зі Стефано та його родиною залишалися напруженими. Марія повторювала синові, що його дружина тринькає гроші. Пінучча верещала, що вона не поратиметься у новій ковбасній крамниці, бо то робота невістки. Стефано гримав на матір і сестру, але потім дорікав дружині за марнотратство, намагався домогтися її згоди на роботу за касою у новій крамниці.

Ліла у той період стала – на мій погляд теж! – ще більш непередбачуваною. Обіцяла бути економнішою, погоджувалася працювати в магазині, а сама витрачала гроші, як і раніше, і якщо до цього вряди-годи показувала носа до нової крамниці з цікавості чи почуття обов’язку, то тепер туди взагалі не потикалася. Тимчасом синці з її обличчя зникли, і в неї, здається, з’явилася звичка гуляти містом, особливо вранці, коли я була в ліцеї.

Ходила гуляти з Пінуччою. Вони змагалися між собою, у кого краща зачіска та хто накупить більше непотребу. Зазвичай перемагала Пінучча, зокрема тому, що, удаючи маленьку ображену дівчинку, вміла вициганити більше грошей у Ріно, якому кортіло показати себе щедрішим за свояка.

– Я тут ґарую з ранку до ночі, – казав він нареченій, – то розважся там і за мене.

І з гордовитою недбалістю, на очах робітників і батька, витягав із кишені затертий гаманець, подавав його Пінуччі, а після цього, ніби знущаючись, вдавав, що хоче дати грошей і сестрі.

Лілу та його поведінка дратувала, як дратують пориви вітру, від яких гепають не зачинені як слід двері, а з полиці падають речі. Але вона вбачала в цьому й ознаку того, що взуттєве виробництво нарешті почало набирати оберти, і врешті-решт тішилася тим, що вироби «Черулло» тепер виставлені на вітринах багатьох крамниць міста. Весняні моделі продавалися добре, повторні замовлення робили все частіше. Справи йшли так чудово, що Стефано довелося викупити підвал під майстернею і влаштувати там одночасно склад і цех для виготовлення нових моделей. Фернандо й Ріно швидко найняли ще одного помічника, а самі іноді працювали навіть уночі.

Звичайно, проблем також не бракувало. Ту взуттєву крамницю, яку Солари зобов’язалися відкрити на площі дей Мартірі, мали облаштувати за рахунок Стефано, і він довго сперечався через це з Марчелло та Мікеле: його непокоїла відсутність будь-яких письмових угод. Нарешті погодили підписати приватну домовленість, у якій чорним по білому буде вказано суму (дещо завелику!), яку Стефано збирався інвестувати в меблювання крамниці. Особливо радів такому результатові Ріно: гроші вкладав зять, а він поводився так, наче хазяїном стає він сам.

– Якщо справи і далі так підуть, то наступного року одружимося, – обіцяв він нареченій. Отож Піні якось зранку забажалося піти до кравчині, яка пошила весільну сукню Лілі: просто так, подивитися.

Кравчиня прийняла їх обидвох люб’язно. Оскільки Ліла їй дуже сподобалася, вона розпитувала її про весілля у найменших подробицях, а потім випросила ще й велике фото Ліли у весільному вбранні для свого ательє. Ліла замовила для неї одне і занесла, коли вони наступного разу вибралися з Піною прогулятися.

Скориставшися саме тією нагодою, Ліла запитала у зовиці, як сталося, що Стефано не служив у армії: чи приходили додому карабінери, щоб перевірити сімейний стан сина вдови, чи рішення про звільнення від служби йому прислали поштою, або ж йому довелося самому ходити й дізнаватися?

Пінучча поглянула на неї насмішкувато:

– Син удови?

– Так, Антоніо каже, що в такому разі до армії не беруть.

– Я знаю, що найнадійніший спосіб не служити – заплатити.

– Заплатити кому?

– Тим, із військкомату.

– Стефано платив?

– Так, але нікому про це не кажи.

– І скільки він заплатив?

– Цього вже я не знаю. Він усе робив через Солар.

Ліла напружилася:

– Тобто як?

– Ну, ти ж знаєш, що ні Марчелло, ні Мікеле в армії не служили. Вони домовилися, щоб їх визнали непридатними через легеневу недостатність.

– Їх? Як таке може бути?

– Може, якщо маєш зв’язки.

– А Стефано?

– Він звернувся до знайомих Марчелло й Мікеле. Якщо заплатити, то через зв’язки тобі зроблять послугу.

Того самого дня після обіду подруга розповіла мені все, про що довідалася, але з таким видом, ніби не усвідомлювала, які то погані новини для Антоніо. Вона була збуджена – так, збуджена! – через те, що дізналася: союз між її чоловіком і Соларами виник зовсім не через комерційні потреби, то була давня співпраця, що зародилася ще до їхніх заручин.

«Він дурив мене від самого початку», – повторювала вона сама собі майже із задоволенням, ніби та історія з армією остаточно відкрила їй справжню натуру Стефано й тепер вона почувалася вільною. А я все ніяк не могла повірити в те, що почула:

– Як ти думаєш, якщо Антоніо у військкоматі не дадуть звільнення, Солари йому допоможуть?

Ліла поглянула на мене роздратовано, наче я сказала щось недоречне, і відрубала коротко:

– Антоніо нізащо не попросить Солар.