Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 17

Я потягла Лілу до нашого старого двору, мені не терпілося розповісти Антоніо, що я для нього зробила. Я була настільки схвильована, що зізналася їй: як тільки Антоніо трохи заспокоїться, я його покину. Але, занурена у власні думки, вона нічого на це не відповіла.

Я покликала Антоніо з вулиці, він визирнув у вікно, згодом вийшов із серйозним виглядом. Привітався з Лілою, вдавши, що не помічає, як вона вирядилася і нафарбувалася. Більше того, намагався дивитися на неї якомога менше, ніби побоювався, що вона прочитає у нього на обличчі збудження. Я сказала, що в мене зовсім мало часу – тільки на те, щоб розповісти гарні новини. Антоніо вислухав, але щойно я почала говорити, він мимоволі відступив від мене, ніби я погрожувала йому ножем. Незважаючи на це, я радісно закінчила розповідь словами: «Він пообіцяв, що допоможе тобі!» – і попросила Лілу підтвердити:

– Так сказав Марчелло, правда?

Ліла обмежилася кивком. Антоніо зблід, як стіна, на нас навіть не глянув. Буркнув надтріснутим голосом:

– Я ніколи тебе не просив говорити із Соларами.

Ліла відразу втрутилася, збрехавши:

– Це я їй запропонувала.

Антоніо відповів, не дивлячись на неї:

– Дякую, але не треба було.

Попрощався – з нею, не зі мною! – повернувся і зник у дверях будинку.

Мене аж занудило. Що я не так зробила, чому він так зі мною повівся? Дорогою додому я не втрималася, розсердилася, сказала Лілі, що Антоніо гірший за свою матір, такий самий божевільний, і в мене на нього вже сил немає. Вона дала мені виговоритися, поки ми не дійшли до її будинку. Тоді запропонувала мені зайти.

– Ні, там Стефано, – відмовилась я, але причина була іншою: мене налякала реакція Антоніо, мені хотілося побути на самоті, зрозуміти, у чому моя помилка.

– Лише на п’ять хвилин, а потім підеш.

Я піднялася до квартири. Стефано був у піжамі, волосся скуйовджене, неголений. Він люб’язно привітався зі мною, окинув поглядом дружину, пакунок із тістечками.

– Ти була в барі у Солар?

– Так.

– У цьому вбранні?

– Мені не личить?

Стефано незадоволено похитав головою, відкрив пакунок:

– Хочеш тістечок, Лену?

– Ні, дякую, мені треба йти додому обідати.

Він надкусив трубочку з кремом, звернувся до дружини:

– Кого ви бачили в барі?

– Твоїх друзів, – відповіла Ліла, – вони засипали мене компліментами. Правда ж, Лену?

Вона передала йому слово в слово все, що казали Солари, окрім того, що стосувалось Антоніо, тобто справжньої мети нашого походу до бару – мети, заради якої, як мені здавалося, вона вирішила туди піти. Урешті закінчила розповідь підкреслено задоволеним тоном:

– Мікеле хоче надрукувати велике моє фото і повісити його у крамниці на площі дей Мартірі.

– І ти погодилася?

– Я сказала, що він мусить говорити про це з тобою.

Стефано вкинув до рота решту трубочки, облизав пальці. Додав, ніби то було найголовніше, що його непокоїло у цій справі:

– Бачиш, що мені доводиться робити через тебе? Тепер завтра я змушений буду марнувати час на балачки зі швачкою на Реттіфіло!

Зітхнув, звернувся до мене:

– Лену, ти в нас порядна дівчина, поясни своїй подрузі, що я в цьому районі працюю і що вона не має виставляти мене дурнем! Гарної неділі, передавай мої щирі вітання батькам!

І пішов до ванної.

Ліла зневажливо скривилася, стенула плечима і повела мене до дверей.

– Якщо хочеш, я залишуся, – запропонувала я.

– Та ну його, виродок, не звертай уваги.

Передражнила басом, імітуючи голос чоловіка: «Поясни своїй подрузі, що я в цьому районі працюю і що вона не має виставляти мене дурнем!» Від цього в її очах заблищали веселі вогники.

– А якщо він тебе відлупцює?

– Та що мені від того? Заживе з часом – стану ще краща!

Уже на сходах повторила мені чоловічим басом: «Лену, я у цьому районі працюю». Я відчула, що маю їй підіграти, і пошепки передражнила Антоніо: «Дякую, але не треба було». Ми ніби побачили самих себе збоку: обидві ображені на своїх чоловіків, стоїмо на порозі, захоплені жіночими балачками, – і розсміялися. Я сказала: «Хто їх розбере, цих чоловіків! Що не зробиш – усе їм не так!» Обняла її міцно і пішла. Та не встигла я навіть спуститися до дверей під’їзду, як почула голосну лайку Стефано. Його голос був страшний, людожерський, як колись у його батька.