Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 11

Нелегко було мені надолужити пропущене, особливо з точних наук, а тому довелося рідше бачитися з Антоніо. Інколи я відмовляла йому в зустрічі, бо треба було вчитися. Він ображався, занепокоєно допитувався:

– Щось не так?

– У мене купа уроків.

– Чому це їх зненацька так побільшало?

– Їх завжди було багато.

– Останнім часом у тебе їх зовсім не було.

– Так сталося.

– Що ти від мене приховуєш, Лену?

– Нічого.

– Ти мене досі кохаєш?

Я намагалася заспокоїти його, час минав швидко, і я поверталася додому зла на себе, бо треба було вчитися.

Антоніо мучила одна й та сама нав’язлива думка: моє ставлення до сина Сарраторе. Його непокоїло, що я з ним розмовляю чи навіть бачуся. Звичайно, щоб не хвилювати його зайвий раз, я приховувала, що повсякчас зіштовхувалася з Ніно, заходячи до ліцею, після уроків, під час перерви у коридорі. Між нами нічого такого не відбувалося: ми ледь помітно кивали одне одному і йшли собі далі, кожен у своїх справах. Я запросто могла розповісти про це своєму хлопцеві, якби він був більш розважливим. Але Антоніо таким не був, та й сама я розважливістю не відзначалася. Хоча Ніно не виявляв до мене жодного інтересу, уже від одного його вигляду я сиділа на уроках замріяна. Сама лише думка, що він сидить у сусідньому класі – справжній, у плоті, розумніший за більшість викладачів, сміливий і непокірний – геть вивітрювала із моєї головешки пояснення вчителів, рядки з підручників, плани на одруження й бензозаправку вздовж траси.

Удома повчитися мені теж не вдавалося. До тривожних думок про Антоніо, Ніно та майбутнє додавалися нервові припадки матері, що часто кричала на мене, даючи одне доручення за одним, а також брати й сестра, які хресною ходою йшли до мене зі своїми домашніми завданнями. Та неспокійна атмосфера не була новою, мені завжди доводилося вчитися у такому гармидері. Але тепер моя колишня рішучість, яка виручала мене, кудись поділася; у мене не було ані сил, ані бажання поєднувати власне навчання з задоволенням потреб інших. Отож другу половину дня я допомагала матері по господарству, робила уроки з молодшими братиками і сестрою, а сама вчилася мало й абияк. І якщо раніше я могла недоспати, просиджуючи над підручниками, то тепер через хронічне почуття втоми та бажання хоч трохи побути у спокої я лягала спати з невиконаними домашніми завданнями.

Так мало-помалу я стала ходити на заняття не тільки неуважною, а ще й непідготовленою. Жила у постійному страху, що мене викличуть до дошки. І дуже скоро це сталося. Якось за один день я отримала двійку з хімії, четвірку з історії мистецтв і трійку з філософії. До того ж я була в такому нервовому стані, що коли мені поставили останню погану оцінку, я розридалася просто у всіх на очах. То була страшна мить. Я відчула жах і водночас насолоду власною нікчемністю, переляк і гордість через той крах.

Після уроків Альфонсо сказав, що його невістка попросила передати, щоб я приходила в гості. «Піди до неї, – наполегливо вмовляв він, – там тобі, напевне, буде краще вчитися, аніж удома». Отже, того самого дня я наважилася і вирушила до нового району. Але я пішла до Ліли не з наміром розв’язати свої шкільні проблеми; я була впевнена, що ми з нею протеревенимо весь час і мій статус відмінниці ще більше похитнеться. Я сказала сама собі: краще гаяти час у балачках із Лілою, аніж слухати крики матері, набридливі приставання з уроками братів, мріяти про Ніно, вислуховувати звинувачення Антоніо. Принаймні від неї я дізнаюся щось нове про подружнє життя, яке скоро – тоді мені це здавалося вже вирішеним питанням! – мало розпочатися і в мене.

Ліла зустріла мене з радістю. Синець під оком у неї вже потьмянів, губа майже зажила. Вона походжала квартирою у гарному вбранні, із чудовою зачіскою, підфарбованими губами, ніби не у своєму домі, а в гостях. У передпокої все ще стояли складені весільні подарунки, у кімнатах пахло свіжою побілкою і фарбою, до них примішувався ледь відчутний запах лаку від нових меблів у їдальні: столу, буфету з темного дерева із дзеркалом в різьбленому обрамленні, шафи, ущерть повної срібного посуду, тарілок, склянок, фужерів і пляшок із кольоровими лікерами.

Ліла приготувала каву. Мені подобалося сидіти разом з нею у просторій кухні і вдавати таких собі синьйор, як ми робили це в дитинстві, граючись перед вікном підвалу. «Так добре, – подумала я, – чому я не приходила сюди раніше?» У мене була подруга-однолітка, з власним домом, у якому повно всякого багатства. Подругу, якій цілий день не було чого робити, здавалося, тішила моя компанія. Незважаючи на те, що ми змінилися і продовжували змінюватися далі, ці зміни нашу дружбу не зачепили. То чому б мені не розслабитися? Уперше після її весілля я почувалася невимушено.

– Як у тебе зі Стефано? – запитала я.

– Добре.

– Ви з’ясували стосунки?

Вона зачудовано всміхнулася:

– Авжеж, усе ясно.

– Що саме?

– Лайно.

– Як тоді в Амальфі?

– Так.

– Він тебе після того ще бив?

Вона торкнулася рукою до обличчя:

– Та ні, це ще старе.

– То що не так?

– Приниження.

– А ти?

– Я роблю так, як він хоче.

Я подумала хвилинку, потім запитала з натяком:

– Принаймні у ліжку у вас усе добре?

Вона стурбовано скривилася, посерйознішала. Заговорила про чоловіка з деякою приреченою відстороненістю. У її тоні не було ворожості, чи бажання помститися, чи навіть відрази, а лише холодне презирство, така зневага, що розповсюджувалася на всього Стефано, як вода заливає землю.

Я слухала її, намагалася зрозуміти і не розуміла. Колись вона погрожувала Марчелло ножем тільки за те, що він насмілився ухопити мене за зап’ястя і порвав браслет. Після того випадку я була переконана, що якби Марчелло до неї доторкнувся, вона б його вбила. А тепер не виявляла анінайменшої ворожості до Стефано. Звичайно, тому було дуже просте пояснення: ми змалечку бачили, як наші батьки били матерів. Ми виросли з переконанням, що комусь чужому до нас торкатися зась, а от батько, наречений чи чоловік можуть лупцювати нас скільки завгодно – із любові, задля виховання, для перевиховання. Як наслідок, оскільки Стефано був не ненависним Марчелло, а хлопцем, якому вона освідчилася, з яким одружилася і з яким вирішила прожити життя, то тепер брала на себе весь тягар власного вибору. Але мені не все було ясно. Для мене Ліла – це Ліла, а не типова жінка з нашого району. У наших матерів після ляпасу від чоловіка не з’являвся на обличчі такий вираз холодної зневаги. Вони впадали у відчай, плакали, ображалися на свого чоловіка, лаяли його позаочі, але – хтось більше, хтось менше – і далі його поважали (мою матір, наприклад, безмірно захоплював гнів батька). А от Ліла виявляла холодність без поваги. Я сказала їй:

– Мені з Антоніо добре, хоч я його і не кохаю.

І сподівалася, що вона, як то бувало між нами раніше, розпізнає у цих словах купу прихованих смислів. Таким чином я ніби казала їй: хоч я кохаю Ніно, я отримую фізичну насолоду від думок про Антоніо, його поцілунки, наші з ним обійми та пестощі на ставках. У моєму випадку кохання пов’язане не з фізичним задоволенням, і навіть не з повагою. Отже, можливо, лайно й приниження починаються потім, коли чоловік підкоряє тебе собі, ґвалтує, як йому забажається, тільки тому, що тепер ти належиш йому, і не важливо, чи є кохання, чи немає, чи є повага, чи немає? Що відбувається, коли лежиш у ліжку під чоловіком? У неї вже таке було, і мені хотілося, щоб вона про це розказала. Замість цього вона відповіла жартом: «Тим краще для тебе, якщо тобі з ним добре». І повела мене до спальні, вікно якої виходило на залізничну колію. Там були голі стіни й зовсім мало меблів: письмовий стіл, стілець, розкладне ліжко.

– Тобі тут подобається?

– Ні.

– То сідай і вчися!

І вийшла, зачинивши за собою двері.

Тут стояв запах вогкості, і відчувався він сильніше, аніж в інших кімнатах. Я визирнула з вікна. Із більшим задоволенням я б з нею ще потеревенила. Та я одразу зрозуміла, що Альфонсо розповів їй про мої прогулювання, можливо, навіть про погані оцінки, а тому вона хотіла відродити в мені – якщо доведеться, то і силоміць, – мою мудрість, яку завжди в мені вбачала. Краще вже так. Я чула, як вона ходила по квартирі, комусь телефонувала. Мене вразило, що вона, вітаючись, каже не «Алло, це Ліна» чи «Це Ліна Черулло», а «Алло, це синьйора Карраччі». Я всілася за стіл, розгорнула підручник з історії і змусила себе вчитися.