Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 22

Коли я побачила Лілу наступного разу, то відразу зрозуміла, що з нею не все гаразд і через неї і мені стає недобре. Ми цілий ранок просиділи у неї вдома, наше спілкування нагадувало своєрідну гру. З дедалі більшим єхидством вона змушувала мене приміряти всі її сукні, хоч я повсякчас повторювала, що мені вони замалі. Та гра перетворилася для мене на тортури. Ліла була вищою, худішою, і я в її одязі мала незугарний вигляд. Але вона не бажала цього визнати, повторювала, що досить дещо підправити то тут, то там. У мене від цього дедалі більше псувався настрій, ніби я своєю зовнішністю перед нею завинила.

Зрештою вона вигукнула «досить!» і якось дивно примружилася, ніби побачила перед собою привида. Потім схаменулася і грайливим тоном повідомила, що за вечір чи два до того ходила їсти морозиво з Пасквале й Адою.

Я була в самій нижній сорочці, допомагала їй розвішувати сукні на вішаки.

– Із Пасквале й Адою?

– Так.

– І зі Стефано?

– Ні, я сама.

– Це вони тебе запросили?

– Ні, я їм запропонувала.

Потім додала, ніби хотіла мене здивувати, що то був не єдиний випадок втечі у світ свого життя до одруження: наступного дня вона також ходила на піцу з Енцо і Кармелою.

– Знову сама?

– Так.

– А Стефано що каже?

Вона зневажливо скривилася.

– Вийти заміж не означає жити як стара. Якщо він хоче піти зі мною – будь ласка, але якщо ввечері він занадто стомлений, то я піду й сама.

– І як усе минуло?

– Мені було весело.

Я сподівалася, що вона не помітить осуд на моєму обличчі. Ми ж із нею часто бачилися, могла б сказати мені: «Я сьогодні ввечері йду гуляти з Адою, Пасквале, Енцо, Кармелою. Підеш із нами?» Натомість вона нічого не казала, робила все нишком, сама, ніби то були не наші давні друзі, а лише її. І ось тепер із задоволенням розповідала мені до дрібниць про все, що вони говорили. Ада переймалася через матір Меліну, бо та майже нічого не їла, а якщо і їла, то потім усе вибльовувала. Пасквале тривожився через свою матір Джузеппіну, яка не спала ночами, бо в неї боліли ноги й пришвидшувалося серцебиття, а коли вона ходила відвідувати чоловіка у в’язниці, то потім плакала так, що ніхто не міг її заспокоїти. Я слухала. Помітила про себе, що Ліла була незвично емоційною і говіркою. Підбирала такі слова, описуючи Меліну Каппуччо і Джузеппіну Пелузо, ніби її тіло зливалося з їхніми й набирало таких самих сплющених чи розтягнутих форм, відчувало ті самі недуги. Під час розповіді торкалася свого обличчя, грудей, живота, стегон, ніби вони не її, говорила так, ніби знала про тих жінок усе, у найдрібніших деталях, хотіла показати, що мені ніхто нічого не розповідав, а їй – так. Або ще гірше: хотіла, щоб я почувалася так, ніби ширяю у хмарах і не звертаю уваги на страждання інших. Говорила про Джузеппіну, ніби завжди нею цікавилася, незважаючи на вихор весілля й заміжнього життя. Говорила про Меліну, ніби мати Ади й Антоніо назавжди заполонила її думки, а сама вона добре знала природу божевілля. Потім взялася перелічувати інших жителів нашого району, яких я ледь знала, а от вона, здавалося, мала повні відомості про їхнє життя завдяки «заочному» піклуванню. І врешті заявила:

– Я і з Антоніо ходила їсти морозиво.

Його ім’я мене ніби в живіт ударило.

– Як він поживає?

– Добре.

– Казав щось про мене?

– Ні, нічого.

– Коли його забирають?

– У вересні.

– Марчелло навіть пальцем не поворухнув, щоб допомогти йому.

– Це було наперед ясно.

Було наперед ясно? Якщо було наперед ясно, що Солари нічого не зроблять, – спало на думку мені, – то навіщо ти мене до них повела? І чому ти, уже одружена жінка, хочеш зустрічатися з друзями отак, сама? І чому пішла їсти морозиво з Антоніо і нічого мені не сказала, хоча й добре знала, що він мій колишній хлопець, який, на відміну від мене, навіть бачитися тепер не хоче? Хочеш таким чином помститися за те, що я їздила на машині з твоїм чоловіком і ні слова не сказала про нашу з ним розмову? Я розсердилася, буркнула, що в мене купа справ і вже час іти.

– Я маю сказати тобі ще дещо.

Із серйозним виглядом вона повідомила, що Ріно, Марчелло і Мікеле змусили Стефано поїхати разом з ними глянути, як добре просувається будівництво взуттєвої крамниці на площі дей Мартірі. Ці троє там, серед мішків із цементом, бідонів із фарбою та щіток, показали йому стіну навпроти входу і сказали, що на ній хотіли б повісити велике фото Ліли у весільній сукні. Стефано, вислухавши, відповів, що це, напевне, було б гарною рекламою для взуття, але йому здається недоречним. Вони втрьох наполягали, але він відмовив і Марчелло, і Мікеле, і Ріно. Отже, я виграла у нашому спорі: її чоловік не поступився Соларам.

Я промовила із удаваним захватом:

– От бачиш?! А ти завжди наговорюєш на бідного Стефано! Виходить, що я мала рацію. Тепер ти мусиш повернутися до навчання.

– Ще почекай.

– Чого чекати? Заклад є заклад, і ти програла.

– Почекай, – повторила Ліла.

Настрій у мене зіпсувався. Вона сама не знає, чого хоче, – спало на думку мені. Її бісить, що вона помилилася щодо чоловіка. Або – хтозна! – може, я перебільшую, може, їй було приємно через відмову Стефано, але вона хотіла гострішої сутички чоловіків через її фото, а тому почувалася розчарованою, що Солари не наполягли як слід. Я бачила, як вона несвідомо гладила себе рукою по боку й по нозі, ніби прощаючись з ними, а в очах на якусь мить з’явилася суміш страждання, страху й відрази, яку я вже помітила у неї того дня, коли зникла Меліна. Я подумала: а якщо насправді їй хочеться, щоб її величезне фото виставили в центрі міста, на очах у всіх, і тепер вона шкодує, що Мікеле не зумів примусити Стефано? Чому б і ні, адже вона хоче бути першою в усьому: найвродливіша, найелегантніша, найбагатша. А потім додала про себе: і особливо – найрозумніша. І від думки про те, що Ліла справді може взятися знову до науки, мені стало зле. Поза сумнівом, вона б швидко нагнала втрачені роки без навчання. Поза сумнівом, вона б складала випускний іспит в ліцеї разом зі мною, пліч-о-пліч. І мені стало ясно, що для мене цей імовірний хід подій здавався нестерпним. Але ще нестерпнішим виявилося усвідомлення власних почуттів. Мені стало соромно від цього, і я відразу заговорила про те, як гарно було б знову вчитися разом, і наполягла, щоб вона довідалася, як це можна зробити. Побачивши, що Ліла у відповідь лише стенула плечима, я додала:

– Мені справді вже треба бігти.

Цього разу вона мене не затримувала.