Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 3

Я повірити не могла, що Стефано, такий добрий і такий закоханий, міг подарувати Марчелло Соларі ті черевики – згадку про маленьку Лілу, плід її зусиль і тяжкої праці над взуттям, яке вона сама придумала і створила власноруч.

Я забула про Альфонсо з Марізою, які сиділи поруч за столом і щось жваво обговорювали. Перестала звертати увагу на п’яні смішки матері. Потьмянішали і відійшли на другий план музика, голос співака, пари, що кружляли у танці, Антоніо, який вийшов на терасу і, охоплений ревнощами, самотньо стояв там, дивлячись на порожевілі в променях західного сонця місто й море. Навіть образ Ніно, який щойно залишив залу, ніби той ангел без благої вістки, якось розмився. Тепер я бачила лише Лілу, яка щось гарячково шепотіла Стефано на вухо: вона – блідюща у весільній сукні, він – похмурий, з побілілим від напруження обличчям, що нагадувало карнавальну маску. Що відбувалося, що могло статися? Моя подруга смикнула чоловіка обома руками за лікоть. Вона зробила це щосили, і я, добре її знаючи, відчувала, що, якби могла, вона відірвала б йому ту руку від плеча, потім пройшла б із нею закривавленою через усю залу, тримаючи високо над головою, а потім замахнулася б, як палицею, і одним точним ударом врізала б по пиці Марчелло. Так, вона могла б таке утнути, і від самої лише думки в мене аж серце зайшлося, а в горлі враз пересохло. Потім вона видряпала б обом чоловікам очі, розідрала б їм обличчя до крові, покусала б їх. Так, так, мені кортіло, щоб саме так і сталося! Кінець кохання і того осоружного свята, ніяких обіймів у ліжку в Амальфі! Зруйнувати вщент усе та всіх у районі, влаштувати бійню, утекти – лише я і Ліла – податися разом світ за очі, із веселим зухвальством пройти всі щаблі ганьби, самим, у незнаних містах! Мені здалося, це було б логічним завершенням того дня. Якщо вже ніщо не могло нас урятувати – ні гроші, ні чоловіче тіло, ні навіть наука, – тоді краще зруйнувати негайно все і відразу. У мене в грудях наростала злість за неї – нечувана раніше сила, моя і водночас чужа, якій мені хотілося віддатися, незважаючи ні на що. Мені хотілося, щоб та сила заполонила мене. Але разом з тим вона мене лякала. Я лише згодом зрозуміла, що я така неспокійно-нещасна тільки тому, що не здатна на рішучі й шалені вчинки, побоююся їх, із більшою охотою залишаюся бездіяльною, а потім шкодую про це. А от Ліла – ні. Коли вона підвелася, то зробила це так рішуче, що задвигтів стіл, задзвеніли виделки й ножі на брудних тарілках, перевернувся келих. Поки Стефано автоматично кинувся витирати розлите вино, щоб воно не забруднило сукню синьйори Солари, Ліла швидко вийшла із зали через чорний вхід, роздратовано смикаючи сукню щоразу, коли та за щось чіплялася.

Мені хотілося кинутися слідом, стиснути її руку, шепнути: «Біжімо, біжімо звідси!» – але я не рушила з місця. З місця рушив Стефано, який після хвилинного вагання пішов за нею, пробираючись поміж парами, що танцювали.

Я озирнулась навколо. Усі помітили, що наречена була чимось невдоволена. Але Марчелло і далі базікав собі з Ріно, ніби так і мало бути, що він узутий у ті черевики. Тости торговця металами ставали все більш непристойними. Ті запрошені, що почувалися відсунутими на останній щабель під час розсадки в ресторані, не могли більше стримуватися і вдавати байдужість. Отож, здавалося, ніхто, крім мене, не усвідомлював, що укладений щойно шлюб, який, можливо, мав тривати до самої смерті подружжя, – з дітьми, численними онуками, горем і радощами, срібним і золотим весіллям – для Ліли, хоч як би її чоловік тепер не намагався заслужити пробачення, тієї миті вже розірвався.