Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 16

Мені не вдалося її відрадити. Якось у неділю, у день, коли Стефано зазвичай спав до обіду, ми з нею домовилися погуляти і вона змусила мене дійти до бару Солар. Ще коли я побачила її на новій, свіжопобіленій вулиці, то аж рота роззявила від здивування. Одягнена і нафарбована дуже вишукано, вона не була схожа ані на колишню неохайну Лілу, ані на Жаклін Кеннеді з журналів. Якщо говорити про фільми, які нам подобалися, вона найбільше нагадувала, мабуть, Дженніфер Джоунс у «Дуелі під сонцем» або Аву Ґарднер у стрічці «І сходить сонце».

Ідучи поряд з нею, я ніяковіла і водночас відчувала наближення небезпеки. Мені здавалося, що окрім пліток вона ризикувала подати себе на сміх. Що перше, що друге зачепить і мене теж, як те невиразне, але віддане собача, що біжить за хазяйкою слідом. Усе в Лілі – зачіска й сережки, вузенька блузка й коротка спідниця, її хода – геть не вписувалося у сірі вулиці району. Чоловіки, побачивши її, ледь не підскакували на місці, ніби від образи. Жінки, особливо літні, не обмежувалися здивуванням. Деякі зупинялися на тротуарі й з насмішкою дивилися їй услід, як то бувало з Меліною, коли вона викидала коники на вулиці.

Хай там що, але в барі «Солара», де було повно чоловіків, які купували солодощі до недільного родинного обіду, її зустріли тільки шанобливими поглядами й ввічливими кивками. Джильйола Спаньйоло захоплено дивилася на неї з-за прилавку. Мікеле, що стояв за касою, видав занадто гучне «Добридень!», що нагадувало вдавано радісний вигук. Після цього вони обмінялися фразами на діалекті, наче зависла в повітрі напруга забирала сили й не дозволяла говорити літературною італійською мовою.

– Що ви хотіли?

– Десяток тістечок.

Мікеле гукнув до Джильйоли, цього разу в його голосі чулася ледь помітна насмішка:

– Десяток тістечок для синьйори Карраччі!

Як тільки пролунало її ім’я, завіса, що відділяла крамницю від кухні, відхилилася і звідти визирнув Марчелло. Побачивши Лілу просто перед собою, у кондитерській, він зблід і сховався. Але вже за кілька секунд з’явився знову і підійшов до нас привітатися. Пробурмотів, звертаючись до моєї подруги:

– Мені незвично чути, як тебе кличуть «синьйора Карраччі».

– Мені теж, – відповіла Ліла з усмішкою. Цілковита відсутність ворожості здивувала не лише мене, а й обох братів.

Мікеле уважно дивився на неї, схиливши голову набік, наче розглядав картину.

– Ми тебе бачили, – сказав він. І крикнув Джильйолі: – Правда, Джильйó, ми її бачили вчора опівдні?

Джильйола неохоче кивнула. І Марчелло також закивав – «бачили, авжеж бачили!» – але без насмішки, як у Мікеле, а ніби під гіпнозом фокусника.

– Учора опівдні? – перепитала Ліла.

– Учора опівдні, – підтвердив Мікеле, – на Реттіфіло.

Марчелло вирішив покласти край жартам брата, роздратований його тоном:

– У вітрині ательє, там твоє фото у весільній сукні.

Вони ще поговорили про ту світлину: Марчелло – захоплено, Мікеле – іронічно. Але обидва – різними словами і кожен по-своєму – говорили про те, якою гарною вона була в день весілля. Ліла вдала, що незадоволена почутим, хоча було ясно, що їй це приємно. Сказала, що швачка не повідомила її про намір виставити фото у вітрині. Інакше Ліла б їй цього не дозволила.

– Я теж хочу своє фото у вітрині, – вигукнула Джильйола з-за прилавку голосом капризної дівчинки.

– Якщо з тобою хтось одружиться, – відказав Мікеле.

– От ти й одружишся, – набурмосилася та.

Вони ще перекинулися кількома фразами, аж поки Ліла не сказала серйозно:

– Ленучча теж надумала одружитися.

Брати Солари неохоче перемкнули увагу на мене, а до цього я почувалася невидимою: ніхто до мене і словом не обізвався.

– Та ні, – зашарілася я.

– Чому ні? Я б з тобою одружився, хоч ти й в окулярах, – сказав Мікеле, а Джильйола нагородила його ще одним невдоволеним поглядом.

– Пізно, у неї вже є наречений, – відповіла Ліла.

Так, мало-помалу, вона перевела розмову на Антоніо, його сім’ю, жваво описавши, як ускладняться справи родини, якщо йому доведеться піти в армію. Мене не здивувало її красномовство та вміння оперувати словами – про це я вже знала. Мене вразив її новий тон, виважена суміш нахабства й стриманості. Вона з яскраво-червоною помадою на губах впевнено промовляла добре продумані фрази. Змушувала Марчелло повірити, що поставила хрест на минулому. Змушувала Мікеле повірити, що її веселить його лукава зверхність. А ще, на мій превеликий подив, у розмові з обома фліртувала і поводилася як досвідчена жінка, яка добре знає чоловіків і якій вчитися нічого не треба: вона й сама кого завгодно навчить. При цьому вона не грала, як ми колись, начитавшись романів; було очевидно, що її знання й навички справжні, і це змушувало мене червоніти. Потім несподівано вона ставала холодною, ніби казала: «Знаю, ви мене хочете, але я вас – ні». Така відстороненість плутала й бентежила братів настільки, що Марчелло ніяковів, а Мікеле не знав, як поводитися. Хоча в його гострому погляді ясно читалося: «Стережися, курво! Мені наплювати, хто ти тепер – синьйора Карраччі чи хто там ще. Навіть незчуєшся, як заліплю тобі ляпасу!» Тоді вона знову змінювала тон, загравала з ними, удавала, що їй весело, і сама їх веселила. До чого це привело? Мікеле не пройнявся, а от Марчелло сказав:

– Антоніо цього не заслуговує. Але заради Ленуччі – вона хороша дівчина – я можу переговорити з одним своїм другом, можливо, він чимось зарадить.

Я зраділа й подякувала йому.

Ліла вибрала тістечка, була привітною із Джильйолою та її батьком, який визирнув з пекарні зі словами: «Мої вітання Стефано!». Коли вона намірилася заплатити, Марчелло заперечно захитав головою, а брат – хай і неохоче! – його підтримав. Ми вже збиралися виходити, коли Мікеле промовив повільно, серйозним тоном, як то робив зазвичай, коли йому щось було треба і він не хотів слухати заперечень:

– Ти дуже гарна на тому фото.

– Дякую.

– На ньому добре видно туфлі.

– Я їх уже навіть не пам’ятаю.

– Зате я пам’ятаю і хочу тебе про дещо попросити.

– Ти теж хочеш собі фото, щоб повісити в барі?

Мікеле з холодною усмішкою заперечно похитав головою.

– Ні. Ти, напевне, знаєш, що ми збираємося відкрити нову крамницю на площі дей Мартірі…

– Я про ваші справи нічого не знаю.

– Ну, то маєш знати, адже це важливі справи і нам усім відомо, що ти не дурна. Я так собі думаю: коли швачці фото служить рекламою пошитої нею весільної сукні, то і ми можемо скористатися ним для значно кращої реклами взуття «Черулло».

Ліла розсміялася і сказала:

– Ти хочеш виставити моє фото у вітрині магазину на площі дей Мартірі?

– Ні, я хочу повісити велике, величезне фото всередині.

Вона замислилася на хвилинку, потім байдуже відповіла:

– Це вам не в мене треба питати, а в Стефано. Він вирішує.

Я помітила, як після цих слів брати здивовано перезирнулися, і зрозуміла, що вони вже обговорювали між собою цей задум і були впевнені, що Ліла на таке нізащо не погодиться. І тепер не могли повірити, що вона не пручається, не каже «ні», а без зайвих балачок підкоряється волі чоловіка. Вони її не впізнавали, і я сама дивувалася, хто це зараз переді мною.

Марчелло, геть блідий, провів нас до дверей, а коли ми вийшли надвір, промовив урочисто:

– Це ми вперше говоримо з тобою, Ліло, після довгої перерви, і я дуже хвилююся. У нас нічого не вийшло, що ж, хай так. Але я не хочу, щоб між нами лишалися якісь незгоди. І ще менше хочу брати на себе чужу вину. Я знаю, що твій чоловік каже, ніби я навмисно, силою вимагав у нього ті черевики. Але клянуся тобі перед Ленуччою: вони з твоїм братом віддали мені черевики з власної волі, щоб довести, що з їхнього боку немає ніякої образи чи ворожості. Я до цього непричетний.

Ліла мовчки слухала його, не перебиваючи, з привітним виразом обличчя. Потім, коли він договорив, вона стала такою, як завжди. Промовила зневажливо:

– Ви як малі діти – звинувачуєте одне одного.

– Не віриш мені?

– Чому ж, Марчé, вірю. Але на те, що кажеш ти, на те, що кажуть вони, мені вже наплювати.