Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 7

Зараз, розповідаючи про її весільну подорож, я ще раз прокручую в голові ті події, про які дізналася не лише з розповіді Ліли на сходах, а й пізніше з її зошитів. Я несправедливо обмовляла її, бо повірила, що вона легко погодилася на приниження, як почувалася приниженою я, коли Ніно вийшов із банкетної зали під час весілля. Я навмисне думала про неї погано, щоб зменшити біль втрати. Ось вона постає в моїй уяві: майже наприкінці свята Ліла в синьому капелюшку й світло-блакитному костюмі сіла у кабріолет. Її очі палали гнівом, і, щойно автівка від’їхала, вона накинулася на Стефано з найбруднішою лайкою та найобразливішими висловами, які тільки можна вигадати для чоловіка з нашого району.

Він незворушно вислухав усе зі своєю звичною натягнутою усмішкою, не зронивши жодного слова, і врешті вона замовкла. Але мовчання тривало недовго. Ліла заговорила знову, цього разу спокійно, хіба що важко дихаючи. Вона заявила, що не має жодного наміру залишатися в автівці ані хвилини, що їй гидко навіть дихати з ним одним повітрям, а тому хоче вийти з машини негайно. Стефано побачив, що її обличчя справді скривилося від відрази, але продовжував мовчки їхати далі, аж поки вона знову не почала кричати, вимагаючи, щоб він зупинився. Тоді він з’їхав на узбіччя, але коли Ліла спробувала була відчинити дверцята, він міцно вхопив її за руку вище ліктя.

– А тепер послухай мене, – промовив він тихо, – на те, що сталося, є свої вагомі причини.

І він спокійно пояснив, як усе відбулося. Для того щоб не дати взуттєвій фабриці зачинитися ще до того, як вона по-справжньому запрацює, довелося увійти в долю із Сільвіо Соларою та його синами – єдиними, хто міг гарантувати не тільки розміщення взуття для продажу у найкращих крамницях міста, а й відкриття восени окремої крамниці на площі дей Мартірі, де продаватимуться лише моделі марки «Черулло».

– Та яке мені діло до твоїх справ?! – перебила його Ліла, намагаючись вирватися.

– Мої справи тепер і твої теж, ти – моя дружина.

– Я?! Я тепер для тебе ніхто, як і ти для мене! Відпусти руку!

Стефано відпустив.

– І батько з братом теж для тебе ніхто?

– Замовкни, ти не гідний навіть вимовляти їхні імена!

Та Стефано не замовкав. Він сказав, що угоду із Сільвіо Соларою захотів саме Фернандо, особисто. Сказав, що найбільше перепон цій угоді чинив Марчелло, бо дуже злостився на Лілу, на всю родину Черулло, а найбільше – на Пасквале, Антоніо та Енцо, що розтрощили його машину, та і йому самому дали чортів. Сказав, що то Ріно якось задобрив Марчелло, хоча йому знадобилося для цього чимало терпіння. Отож, коли Марчелло нарешті заявив, що за угоду хоче собі черевики, зроблені Лілою, Ріно погодився.

То була тяжка мить. Ліла відчула, як біль стиснув їй груди. Та все одно вона вигукнула:

– А ти, ти що зробив?

Стефано на якусь мить знітився.

– А що я мав робити? Сваритися з твоїм батьком? Довести до злиднів твою сім’ю? Спостерігати за тим, як розпалюється ворожнеча проти твоїх друзів? Втратити всі гроші, що я вклав у цю справу?

Та Лілі в його тоні та кожному слові вчувалося приховане почуття провини. Вона не дала йому навіть договорити, почала лупцювати кулаками по плечі, вигукуючи:

– Отже, ти теж погодився?! Узяв черевики й віддав їх йому?!

Стефано незворушно спостерігав за нею, і лише коли вона знову спробувала відчинити дверцята, щоб утекти, промовив холодно: «Заспокойся!» Ліла різко обернулася: заспокоїтися після того, як він в усьому звинуватив її батька й брата; заспокоїтися після того, як вони троє повелися з нею, як із ганчіркою для миття підлоги? «А я не хочу заспокоюватися, – крикнула вона, – ти, засранцю, відвези мене негайно додому! Усе, що ти мені зараз розказав, маєш повторити у присутності тих двох покидьків!» І тільки промовивши на діалекті те «покидьків», вона усвідомила, що переступила межу стриманого, виваженого тону в стосунках із чоловіком. Через мить Стефано вдарив її своєю сильною рукою в обличчя – потужний ляпас, який видався їй вибухом правди. Вона скрикнула від несподіванки і від болю. Не вірячи сама собі, дивилася, як він заводить машину, а Стефано, уперше відтоді, як вони почали зустрічатися, заговорив не спокійним голосом, а тремтячим від хвилювання:

– Бачиш, до чого ти мене доводиш?! Ти хоч розумієш, що перегинаєш палицю?

– Ми все зробили неправильно, – пробурмотіла вона.

Але Стефано рішуче похитав головою, ніби не хотів навіть думати про таке, і прочитав їй цілу лекцію, погрозливу, повчальну, а частково – пафосну. Загалом сказав їй ось що:

– Ми все зробили правильно, Ліло, треба тільки дещо прояснити. Ти тепер більше не Черулло. Ти – синьйора Карраччі і повинна робити так, як я скажу. Я знаю, що ти далека від комерції і думаєш, що гроші для мене на землі валяються. Але це не так. Я повинен заробляти гроші щодня, я повинен вкладати їх туди, де вони можуть принести прибуток. Ти намалювала черевики, твої батько й брат уміють добре працювати, але ви втрьох не в змозі забезпечити мені прибуток. А от Солари – можуть. Тому послухай мене уважно: плювати я хотів на те, подобаються вони тобі чи ні. Мене самого верне від Марчелло; а коли він ще нишком поглядає на тебе, коли згадаю, що він про тебе патякав по району, то мені аж руки сверблять загнати йому ножа в живіт. Але якщо так треба буде для отримання прибутку, то він для мене стане найкращим другом. І знаєш чому? Бо якщо немає прибутку, то не буде і ось цієї автівки, і ось цього вбрання, ми втратимо наш дім з усім, що в ньому є, і тоді ти вже більше не будеш синьйорою, а наші діти ростимуть у злиднях. Отож спробуй ще хоч раз сказати мені те, що сказала сьогодні, і я розіб’ю твоє біле личенько так, що ти більше із дому не вийдеш. Зрозуміло? Відповідай!

Ліла примружила очі, що враз перетворилися на дві вузькі щілини. Щока в неї стала червоно-бузковою, а решта обличчя блідою. Вона не відповіла.