Читать книгу Історія нового імені - Elena Ferrante - Страница 21

Щоб задовольнити матір, мені довелося шукати собі роботу на літо. Звичайно, я подалася до власниці канцтоварної крамниці. Та зустріла мене, як зустрічають учительку або лікаря. Покликала дітей, що гралися у задній кімнаті. Дівчатка прибігли, кинулися мені на шию, обцілували, просили погратися з ними. Коли я повідомила жінці, що шукаю роботу, та відповіла, що заради того, щоб дати можливість своїм дітям спілкуватися з такою доброю та розумною дівчиною, як я, вона готова відправити їх на «Сі Ґарден» відразу, не чекаючи серпня.

– Відразу – це коли? – перепитала я.

– Наступного тижня?

– Чудово!

– Я платитиму тобі трохи більше, аніж минулого року.

Нарешті, як мені здалося, з’явилася добра новина. Я повернулася додому задоволена, і настрій у мене не зіпсувався навіть тоді, коли мати заявила, що мені, як завжди, щастить, бо хіба то робота – купатися в морі й засмагати?

Підбадьорена, наступного дня я вирішила провідати вчительку Олів’єро. Мене бентежила думка про те, що доведеться сказати їй, що минулого навчального року я не досягла особливих успіхів, але все одно треба було піти: я мусила нагадати їй, щоб роздобула для мене підручники для другого курсу ліцею. А ще я сподівалася, що їй приємно буде дізнатися, що Ліла, одружившись і отримавши море вільного часу, можливо, знову повернеться до навчання. Реакція, яку б я прочитала в її очах, допомогла б мені втамувати той неспокій, який ця новина викликала в мене самої.

Я стукала і стукала, але вчителька не відчиняла. Я запитала у сусідів, чи не бачили її, порозпитувала жителів кварталу, повернулася через годину, та вона все одно не відчиняла. Однак ніхто не бачив, щоб вона виходила з дому, не зустрічав її на вулиці чи у крамниці. Оскільки вона була вже старенькою, самотньою і нездужала, я знову взялася розпитувати сусідів. Синьйора, яка жила у сусідній квартирі, вирішила покликати на допомогу сина. Хлопець зі свого балкону проліз через вікно до квартири Олів’єро. Він знайшов її на підлозі в кухні, у нічній сорочці, непритомну. Викликали лікаря, і той заявив, що слід негайно покласти її до лікарні. Виводили її під руки. Я бачила, як вона виходила з під’їзду: неохайна, із запухлим обличчям (це вона, яка в школі завжди мала бездоганний вигляд!). Очі в неї були перелякані. Я махнула їй рукою, вітаючись, але вона опустила голову. Її посадили до автівки, що рвонула з місця, несамовито сигналячи клаксоном.

Спека, що стояла того літа, напевне, погано впливала на найвразливіші організми. Після обіду на все подвір’я стали лунати голоси дітей Меліни, що дедалі тривожніше кликали матір. Оскільки ті крики ніяк не стихали, я вирішила піти поглянути, що відбувається, і зіткнулася з Адою. Та, схвильована, з блискучими від сліз очима, сказала мені, що Меліни ніде немає. Відразу за нею з’явився засапаний блідий Антоніо, навіть не глянув на мене і побіг далі. Уже за кілька хвилин піврайону шукало Меліну, навіть Стефано, не знявши білий халат ковбасника, сів за кермо кабріолета, поряд усадовив Аду і проїхав повільно всіма вулицями. Я була поруч з Антоніо, ми бігали з ним туди-сюди, не перекинувшись ні словом. Нарешті ми опинилися поблизу ставків, брели вдвох по високій траві, кличучи його матір. Антоніо мав виснажений вигляд: утомлене обличчя, темні кола під очима. Я взяла його за руку, мені хотілося його втішити, але він мене відштовхнув. Вигукнув зі злістю: «Дай мені спокій! Що ти за дівчина?!» У мене від несподіванки і болю аж у грудях закололо, але саме в ту мить ми побачили Меліну. Вона сиділа у ставку – вирішила охолодитися. Із зеленкуватої води виднілися тільки шия й обличчя. Волосся було мокре, очі – червоні, губи – вимазані ряскою та мулом. Вона сиділа мовчки, що було дивно, адже протягом десяти років під час подібних нападів зазвичай кричала або співала.

Ми повели її додому: Антоніо підтримував з одного боку, а я – з другого. Люди полегшено зітхали, віталися з нею дорогою, вона мляво махала рукою у відповідь. Біля воріт я побачила Лілу, вона не брала участі в розшуках. Через те, що Ліла тепер жила в новому районі, ізольовано від нас, звістка до неї, напевне, прийшла пізно. Я знала, що Ліла дуже прив’язана до Меліни, тому мене вразило, що поки всі інші раділи – ось біжить Ада з криком «Мамочко!», а слідом за нею Стефано, який покинув серед дороги автівку з розчиненими дверцятами, і на його обличчі читається полегшення, – Ліла трималася осторонь з виразом, який мені складно було зрозуміти. Здавалося, її розчулив жалюгідний вигляд вдови: брудна, з невиразною усмішкою, у легкому одязі, мокрому від води й багнюки, обриси постарілого тіла проглядають під тканиною, її безвільний жест, яким вона вітала друзів і знайомих. Та водночас те видовище завдало їй болю, налякало її так, ніби вона сама відчувала всередині те сум’яття. Я помахала їй рукою, але вона не відповіла. Тоді я передала Меліну її доньці і хотіла було підійти до Ліли. Мені кортіло розповісти їй про вчительку Олів’єро, про ті образливі слова, які сказав мені Антоніо. Але я її не знайшла: вона вже пішла.